Глава 4

Яна

Я завмерла. Не зводила очей з незнайомця і з подивом слідкувала за ним поглядом. Він так спокійно й впевнено переступив поріг мого купе, наче це не я викупила всі місця в купе, а він. Хлопець поводив себе як господар домівки, не менше. 

Позаду нього у вузькому коридорі вагону вирував справжній хаос. Стукотіли коліщатка валіз, хтось голосно прощався, бігали діти з криком і сміхом, яких намагалися втихомирити їхні мами. Але для мене весь цей зовнішній шум ніби заглушили. Все рухалось і метушилось, лишень я сиділа, як статуя.

Раптом з боку тамбура лунав гучний голос провідника, який вивів в мене з прострації: 

— Проводжаючих прошу вийти з вагону! Потяг вирушає через одну хвилину! — гукнув він, а якийсь чолов’яга з іншого кінця вагону відповів: — Бать, нема тут проводжаючих, лишень пасажири.

Я піднялася з полиці, склала руки на грудях і подивилася на хлопця. Ну це ж очевидно! Хлопець просто переплутав вагон або купе!

— Скоріш за все, ви помилилися, — мовила я максимально спокійним і переконливим тоном, карбуючи кожне слово. Я на всі сто відсотків впевнена у своїй правоті. — Це купе повністю викуплене. Всі чотири місця. І я повинна їхати тут сама. Аж до самої Одеси.

Незнайомець навіть оком не здригнув. Він легенько поправив шлейку свого рюкзака, подивився на мене і легко (або ж навіть трохи зухвало?) усміхнувся. А потім заперечливо хитнув головою: 

— Ні, я точно не помилився. Це купе номер п'ять. А моє місце — дев’ятнадцяте, як я дивлюся ось це, нижнє. Де вже зайнято вашими речами. Можу показати квиток, якщо не вірите.

Всередині мене спалахнула іскра роздратування. Бляха, що за впертість?! Яке ще нижнє місце? Дідька з два!

 — Покажіть, — виклично мовила я, зсунувши брови. — Бо я не вірю.

Хлопець лише хмикнув, без жодного поспіху дістав з кишені свій смартфон, розблокував його, зробив кілька тапів по екрану й простягнув телефон мені прямо до обличчя. Так близько, що я ледь не залишила відбиток помади на його екрані. Довелося трішки позадкувати, щоб навести різкість.

На моніторі яскраво сяяв фірмовий додаток Укрзалізниці: 

«Потяг сполученням Івано-Франківськ — Одеса. Вагон 07, Купе №5, Місце 19. Пасажир: Владислав С.»

— Бачите? Я вас не обманюю, — ствердно мовив він із м'якою, ледь помітною посмішкою на губах.

Я мовчки дивилася на цей екран і просто кліпала очима, наче дурненька. 

Як?! Як таке взагалі могло статися?! 

Це ж місце Рити! Невже вона в останню секунду, не сказавши нікому в чаті, здала свій квиток?!

От же ж…

В цей момент потяг легенько здригнувся, заскрипіли металеві колеса, і перон за вікном повільно поплив назад. Вагон рушив, а я так і залишилася стояти посеред купе №5, сам на сам з високим, чорнявим хлопцем на ім’я Владислав... і який щойно зруйнував мої плани на самотній відпочинок.

Я так і стояла, абсолютно розгублена від нової інформації, переводячи погляд то на екран його смартфона, то на його красиві сірі очі.

Стоп. Яно, з яких це пір у незнайомців «красиві сірі очі»?! — вилаяла я сама себе й різко опустила погляд додолу.

Але правди нікуди не діти. Мушу визнати: хлопець дійсно був до дідька симпатичний. Високий, темноволосий, з густою шевелюрою та таким магнетичним, глибоким поглядом, від якого внизу живота щось солодко стиснулося. І його парфум... Боже, цей запах! Древесний, з легкими нотками прянощів та свіжості. Я взагалі дуже чутлива до чоловічих парфумів, але цей мені справді подобався. Я стояла поруч, мимоволі вдихала цей аромат і гарячково намагалася впорядкувати свої думки.

Всередині блукало дивне почуття. З одного боку, мені зовсім не хотілося ділити свій омріяний простір з чужою людиною, а з іншого… Я чомусь зовсім не була проти, щоб цією людиною виявився саме цей хлопчина. Можливо, в ньому криється якась прихована загроза? Я знову обережно зиркнула на нового попутника. Ні, на небезпечного типа чи маніяка він точно не змахував. Та й жодної лиховісної напруги на душі поруч з ним не відчувалося. 

— А можливо... ви помилилися вагоном? — зробила я ще одну останню спробу врятувати свою самотність. — Ну, тобто, місце дев’ятнадцяте, купе п'яте… це все правильно. Але, може, ви в поспіху забігли не в свій вагон?

Хлопець трохи нахилив голову й ледь помітно всміхнувся, від чого біля його очей з'явилися милі промінчики-зморшки: 

— Ні, тут точно немає жодної помилки. Я залізобетонно пам'ятаю свій квиток, бо вихопив його буквально в останні години перед відправленням.

Блін! — промайнуло в моїй голові. — Тож Рита все-таки втихушку здала свій квиток! Ну, Ритка, ну, партизанка...

Так, це питання треба терміново прояснити в чаті, але спочатку...

Потяг ні з того ні з сього рвучко струснуло. Вагон хитнуло так сильно, що я втратила рівновагу, скрикнула й полетіла просто на свого нового попутника.

Він зреагував миттєво. Його сильні чоловічі руки міцно підхопили мене за талію, і я в одну секунду опинилася в його обіймах, вткнувшись носом прямо йому в груди. Я навіть не зрозуміла, що щойно відбулося… Але мушу зізнатися, мені неймовірно сподобався цей момент. Я відчувала його пальці на своїй шкірі, як вони надійно тримають мене, а магнетичний запах парфумів враз накрив мене з головою. От би так простояти ще якийсь час…

Ми простояли так декілька секунд, які здалися мені справжньою вічністю. Аж раптом незнайомець стишено прочистив горло, і я почула його низький оксамитовий голос прямо над головою: 

— Дівчино... я б хотів розмістити свої речі. Ви не заперечуєте?

Я миттєво відсахнулася від нього, наче впеклася гарячою праскою. Щоки спалахнули пекучим рум'янцем. Боже, це просто якийсь сором! Як можна стояти в обіймах абсолютно незнайомого чоловіка й подумки бажати, щоб ця мить тривала ще хоч трохи?!

«Яно, ти взагалі при своєму розумі?!» — подумки присоромила я сама себе й гарячково зробила два кроки назад, ледь не перечепившись через власні кросівки і знову втрачаючи рівновагу. Але на цей раз я швидко випросталась і розвернулася до полички.