Глава 3

Влад

Я заледве розплющив очі. Ранок лишень почався, небо лишень посвітліло після темноти ночі. Рідко я прокидаюся вдосвіта. Але сьогодні не просто черговий день літа. Сьогодні вирішальний день. Тож перше, що я зробив, коли остаточно прокинувся — наосліп намацав на тумбочці смартфон. Навіть не протер очі, просто пару раз кліпнув. Розблокував телефон і одразу натиснув пальцем на іконку додатка Укрзалізниці.

Третій день поспіль мій ранок починався абсолютно однаково: як тільки продерц очі, так одразу хапаю телефон. А потім лізу в додаток Укрзалізниці, ввожу маршрут «Івано-Франківськ — Одеса» і нетерпляче очікування завантаження.

«На обраний напрямок квитків немає»

Знову теж саме.

Я важко зітхнув і відкинув телефон на подушку поруч. Заплющив очі. Ще б пак! Серпень, самий розпал курортного сезону! Квитки до моря зараз просто на вагу золота, їх розпродували за секунди. Подекуди здавалося, що купити їх складніше, ніж задеплоїти складний код без єдиного багу з першої спроби.

— Ну що ж, цього року без мене, — пробурмотів я собі під ніс, повільно піднімаючись з ліжка.

Ще трішки повалявся в постелі, але заснути так і не зміг. Зрештою виліз з ліжка, босонів пройшов на кухню, клацнув вимикачем електрочайника й поплентався до ванної. Швидкий, прохолодний душ трохи збив ранкову млявість і повернув мене до тями. Заваривши собі міцну, запашну каву, я сперся на підвіконня й окинув поглядом кімнату.

Ця квартира дісталася мені від покійної бабусі. Так, однокімнатна, алев самому центрі Франківська. Бабуся любила мене як сина, якого в неї ніколи не було, просто душі в мені не чаяла. І як єдиний онук, за заповітом я став повноправним господарем цього затишного гніздечка. 

Три роки тому я закінчив Львівську політехніку, влаштувався в одну з провідних IT-компаній і з того часу повністю забезпечую себе сам. Дохід айтішника дозволяє жити комфортно, але от з приватним життям якось не складається.

Скоріше за все, тому що я надто занурений у свій комп'ютерний всесвіт: монітори, коди, дедлайни... Робота у форматі 50/50 (то з дому в піжамі, то з офісу), лишень сприяла моєму самітництву. Серйозних стосунків не було вже давно, та й, чесно кажучи, я особливо й не шукав.

Ковток гарячої кави розбудив рецептори на язику і я із задоволенням проковтнув гіркий напій. Дістав телефон і відкрив месенджер, щоб відписати Вовці — моєму найкращому другу ще з часів навчання у Львові.

«Братуха, пробач! Квитків до тебе ціла дуля, нуль, моніторив до останнього. Цього року мінус по нашій зустрічі в Одесі. Потусуй там за мене»

Сьогодні в мене вихідний, і я вирішив трохи розвіяти мізки. План мінімум: пройтися до супермаркету, купити щось смачненьке й приготувати собі нормальний обід, а не вкотре запарити Мівіну і швидко перекусити за клавіатурою.

За годину я вже блукав між стелажами магазину, кидав у кошик овочі, м'ясо та інші потрібні продукти. Як завжди каса була відкрита одна і народу набилося ціла купа. Встав у довжелезну чергу до каси і від нічого робити, я знову дістав смартфон. Це вже стало звичкою за останні три дні. Я діяв як неусвідомлений автопілот: пальці самі відкрили додаток залізниці.

Ввів потрібні параметри, я натиснув «Пошук» і перевів погляд на касу. Черга мало що просунулась, хоча жіночка на касі пропікувала товар з космічною швидкістю. Я знову опустив погляд на екран телефону, готуючись побачити звичний напис про відсутність квитків... і раптом ледь не випустив телефон з рук.

На екрані висвітлилось віконце про наявність квитків. 

З'ЯВИЛОСЯ ОДНЕ МІСЦЕ!

На сьогоднішній вечірній потяг!

— Та ладно!.. — вголос вирвалося в мене прямо на касі, змусивши сусідніх покупців здивовано обернутися.

Пальці тремтіли, поки я гарячково оформлював покупку квитка і підтверджував покупку через картку. Серце калатало, як скажене: тільки б ніхто не перехопив цей квиток за мілісекунду до мене! 

Натискаю «Оплатити»... Коло завантаження крутиться один оберт, другий... і на екрані спалахує омріяне: «Квиток успішно придбано. Вагон 7, Купе №5, місце 19».

— Є-є-є-є! Єсть! — вигукнув я на весь магазин, вже не звертаючи уваги на спантеличені погляди касирки й бабусі попереду.

Я як те мале дитя, згорав від нетерплячки, щоб пошвидше піти звідси. Розпливаючись у посмішці на всі тридцять два, я швиденько розплатився за товар, схопив важкий пакет з їжею й майже вилетів з супермаркету. Звісно, ні про яке спокійне куховарення вдома вже й мови бути не могло. Часу обмаль, треба бігти пакувати рюкзак, закривати робочі таски на ноутбуці й летіти на потяг!

Я дістав телефон, щоб чиркнути Вовці в чат, але побачив дві сині галочки. Блін! Прочитав, гад! Мабуть, вже подумки викреслив мене з нашої одеської тусовки.

— Ні-ні, новину про квиток треба сказати голосом, а не писати повідомлення, — розсміявся я й одразу натиснув кнопку виклику.

Вовка зняв трубку після першого ж гудка. 

— Алло, чувак... Блін, я прочитав твоє повідомлення, — почувся на тому кінці засмучений голос друга. — Реально шкода. Я вже й пацанам сказав, що ти пас. Ну, нічого, взимку пересічемося…

— Та взагалі капєц, Вов, — я свідомо зробив найпохмуріший, найважчий голос, на який тільки був здатен, тримаючи паузу й напускаючи сумного туману. — Літо під хвіст, сидітиму у Франківську, дивитимуся на дощ або на пляж на заставці на моніторі.. 

— Та не за заганяйся так, братуха! Квитки завжди розкуповують моментально, — почав втішати мене Вовчик. 

— Угу. Слухай, Вов, в мене до тебе питання. 

— Яке? 

— Підкажи-но, де в Одесі найкрутіша кав'ярня з видом на море, щоб поснідати в суботу вранці? 

— Е-е-е... На Ланжероні є, а тобі нащо? — поцікавився друг. 

— Та просто думаю, куди мені піти з перону, коли мій потяг прибуде! 

— Не поняв…

— БРАТУХА, Я ВИДРАВ КВИТОК! Я ЇДУ!

На секунду зависла повна тиша, а потім вибухнув такий відбірний мат і задоволений крик, що мені довелося відставити телефон від вуха.