Глава 2

Яна

Слова Наталі просто вибили ґрунт у мене з-під ніг. В голові наче щось коротнуло, мозок застопорило, наче старий комп’ютер що видав критичну помилку й повністю завис. Я стояла посеред вулиці із затиснутим в кулаці телефоном, кліпала очима й бездумно витріщалася на екран. Світ навколо зупинився, немов рух планети поставили на паузу. Повз проїжджали машини, поспішали кудись люди, а для мене час зник. 

Як? Як таке взагалі можливо?! Це якийсь розіграш? Десь приховали камеру, щоб побачити мою реакцію на форс-мажорну ситуацію?

Минали секунди, які тяглися зі швидкістю паралізованого равлика. Нарешті я отямилася і з силою змусила свої занімілі пальці ворухнутися й надрукувала єдине, на що була спроможна:

«Наталко, що сталося?!»

Відповідь прийшла миттєво, остаточно розбиваючи моє серце:

«Яночко, маму тільки-но забрала швидка... Важкий гіпертонічний криз, лікар каже,  що вона за крок до інсульту. Вона в лікарні, тиск зашкалює. Я в неї єдина донька і я просто не маю права її лишити й кудись поїхати. Пробач мені, зайчику, але я сиджу під палатою й ридаю. Мені не до моря...»

Я прочитала це, і в горлі встав важкий, пекучий клубок. Серце стиснулося від співчуття до Наталі, але водночас мене накрила хвиля абсолютної безпорадності. Я навіть не знайшла в собі сил щось відписати. Які слова тут добереш? Написати чергове «тримайся» чи «все буде добре»? У такій ситуації це звучало б фальшиво й пусто. Я просто мовчки закрила чат і заблокувала екран.

Я залишилася сама. Один на один з цим літнім днем, який ще годину тому здавався найщасливішим у році.

Все. Нашої великої дівочої подорожі більше не існує. Мрія розпалася, як картковий будинок, буквально за якихось пів дня.

Я повільно попленталася назад до квартири. Настрій був не просто на нулі, він пробив якесь темно-сіре дно. Всередині вирувала пекуча суміш із розчарування, жалю до дівчат, які мають проблеми та своєї особистої самотності. Я відчинила двері і зайшла до кімнати, де все ще пахло солодким ароматом ранкової кави. На підлозі чекала відкрита валіза… вже готова, спакована, в очікуванні на далеку дорогу.

І що мені тепер робити?!

Здати квиток, розпакувати речі й залишитися проливати сльози в чотирьох стінах? Але ж я чекала цих п'яти днів ціле довге літо! В нас викуплене ціле купе. Всі чотири місця в нашому розпорядженні. Заброньований готель біля пляжу. В гаманці лежить знята готівка. Я повністю вільна від навчання. 

А з іншого боку. Їхати самій? Самій у порожньому купе? Самій тинятися вуличками Одеси? Самій купатися в морі? Це здавалося якимось божевіллям і абсолютною дурістю. До того ж, на душі шкрябали коти: ну як це я поїду засмагати й пити коктейлі, коли в Іриски рушиться особисте життя, у Наталочки мама в лікарні, а Рита згорає на роботі? Це буде якийсь препаршивий, егоїстичний і вкрай несправедливий вчинок щодо моїх дівчат.

Я безсило опустилася на край ліжка, закрила обличчя долонями й застигла. Годинник на стіні невблаганно цокав, відраховуючи час до вечірнього потяга. А я гадки не мала, що робити далі.

Заціпеніння перебив різкий, знайомий звук сповіщення. Я здригнулася, підняла телефон і подивилася на екран заплаканим поглядом. У чаті спалахували нові й нові повідомлення: Іриска та Рита вже прочитали про Наталину маму. Вони сипали молитвами, словами підтримки та сердечками, намагаючись бодай якось розрадити подругу.

Я важко зітхнула й тремтячими пальцями долучилася до дівчат:

«Наталко, мила, тримайся! Мамі якнайшвидшого одужання, ми всі подумки з тобою...»

А слідом, не вагаючись ані секунди, я надрукувала те, що вважала єдино правильним:

«Дівчата, раз така справа і ви всі лишаєтеся, то я теж нікуди не їду. Ну який відпочинок без вас? Я просто не можу так. Розпакую валізу й здаю квиток»

Але не минуло й десяти секунд, як у чат буквально ввірвалася буря.

«Ти що, взагалі здуріла?!» — першою вибухнула Рита. — «Ні в якому разі! Про що ти говориш?! Яке здавати?!»

«Яно, навіть не думай!» — підхопила Іриска. — «У тебе попереду важкий навчальний рік, диплом, виснажливе навчання. Чому ти маєш карати себе через наші проблеми?»

«Яночко, благаю тебе, їдь!» — прилетіло голосове від Наталі, де крізь сльози чувся рішучий голос. — «Якщо вже так склалися обставини й доля вибила з подорожі всіх, крім тебе, то це знак! Ти повинна відпочити за нас чотирьох. Що ти робитимеш, якщо не поїдеш? Скнітимеш ці п'ять днів сама в порожній квартирі й гризтимеш себе? Пообіцяй, що поїдеш!»

Я спочатку впиралася, писала, що мені буде совісно й соромно засмагати самій, але дівчата влаштували справжню облогу. Вони переконували, наполягали й буквально змусили мене дати обіцянку. Нарешті я здалася.

«Добре... Переконали. Їду. Але ви будете змушені слухати мої кружечки з моря цілодобово!» — відписала я із сумною посмішкою.

Наближався вечір. За вікном замиготіли перші сутінки, розфарбовуючи небо в перламутрово-рожеві відтінки. Я викликала таксі, перевірила, чи вимкнені прилади, і з важким зітханням зачинила двері квартири.

Ані звичного переддорожнього мандражу, ані веселощів, ані передчуття казки всередині не було. Тільки тиха, важка меланхолія.

Білий автомобіль таксі тихо підкотив до під'їзду. Водій допоміг закинути валізу в багажник, я сіла на заднє сидіння й притулилася чолом до прохолодного скла. Без галасливих подруг, без реготу на весь салон. Повз вікно повільно пливли знайомі вулиці Франківська, а таксі впевнено везло мене до вокзалу. Назустріч самотній подорожі, яка могла б бути зовсім іншою, якби не збіг обставин.

Залізничний вокзал зустрів мене звичною метушнею. Навколо вирувало життя: стукотіли коліщатка валіз по перону, хтось голосно прощався, обіймаючись біля вагонів, а з металевих динаміків розносився лункий, трохи риплячий голос диктора, який оголошував прибуття потягів.