Нові маршрути «неправильності».

Нові маршрути «неправильності».

​ Купідон рушив далі крізь неоновий туман міста. 

Його погляд, гострий як у яструба, сканував обличчя.

 Він шукав не симетрію чи красу, а той самий дефіцитний «збій у системі», який люди називали помилкою, а він — істиною.

​Невдовзі він зупинився біля вітрини елітного ресторану.

За склом, у променях кришталевих люстр, знову сиділи «ідеальні». Вони майже не торкалися їжі, заклопотані тим, як правильно виставити світло для чергового сторіз. 

Їхні обійми на камеру нагадували рухи манекенів — застиглі, вивірені, позбавлені життя. 

Вони намагалися купити кохання за ціною вечері, але Купідон бачив, що між ними порожнеча, холодніша за міжпланетний простір.

 Він пройшов повз, навіть не глянувши на свій сагайдак. 

Тут не було на що витрачати стріли.

​Його шлях проліг через старий сквер, де на лавці сиділи двоє чоловіків. 

Один із них був серйозним чоловіком із глибоким шрамом на щоці, інший — тендітним художником із тендітними пальцями.

 Вони не говорили гучних слів. Кремезний чоловік, міцної статури, просто мовчки накинув свою важку куртку на плечі товариша, а той на мить притулився лобом до його плеча. 

Це був жест такої беззахисної довіри, що Купідон відчув, як у колчані затремтіла стріла кольору глибокого ультрамарину. 

Натовп, що проходив повз, прискорював крок, кидаючи огидні погляди та фрази про «втрачену мужність» і «сором».

 Слова знову летіли наче каміння, але розбивалися об невидиму стіну спокою цієї пари. 

Купідон усміхнувся: ці двоє знайшли один в одному не просто партнера, а тил. Постріл був тихим, як подих вітру.

​Невдовзі, біля входу в метро, він помітив третю пару. 

Це були двоє безхатьків, що грілися біля вентиляційної решітки.

 Вони ділили одну стару ковдру на двох і черству булочку. 

У очах перехожих це було «огидне збочення» — як можна говорити про кохання, коли від тебе тхне вулицею і в тебе немає нічого?

 Але Купідон бачив, як чоловік віддає останній шматочок жінці, а вона гладить його по немитому волоссю з такою ніжністю, якої не бачили всі ювелірні магазини світу. 

Для них кохання було сенсом життя, єдиним, що відділяло їх від безодні.

​Він дістав стрілу, що світилася вогненно-рудим, кольором домашнього вогнища.

 Ця стріла дарувала не багатство, а тепло душі, яке неможливо загасити жодним морозом.

​— Нехай бачать бруд, — прошепотів Купідон, натягуючи невидиму тятиву. — А я бачу чисте золото.

Переходячи від країни до країни він невдовзі зупинився, біля входу в  бібліотеку. 

Там, на сходах, сиділи двоє. 

Вона — яскрава, майже викликаюча дівчина з татуюваннями на обличчі та фарбованим волоссям, що нагадувало вибух наднової зірки.

 І він — скромний, навіть непомітний чоловік у старому піджаку, який захоплено читав їй вголос вірші.

 Перехожі обходили їх, презирливо пирхаючи: «Що ця вульгарна особа може мати спільного з цим книжковим хробаком?». 

Люди називали цей союз «безглуздим збоченням».

​Але Купідон бачив, як вона слухає його — з такою дикою, первісною вірністю, якої не бачили всі модні подіуми світу.

 Для неї його голос був єдиним місцем, де вона почувалася в безпеці.

 Для нього ж її яскравість була тим світлом, якого йому не вистачало в сутінках кабінетів.

 У його колчані затремтіла стріла кольору глибокого ультрамарину, з рожевим відтінком — стріла Співзвучності Душ. 

Один постріл — і два світи, що здавалися іншим паралельними, перетнулися навіки.

​Далі, прямо на вулиці недалеко від зупинки, він помітив ще одну «помилку» в очах натовпу. 

Двоє людей похилого віку, які виглядали так, ніби вони щойно втекли з власного ювілею, танцювали під музику вуличного скрипаля. 

Вони не мали ідеальних фігур чи дорогого одягу.

 Перехожі сміялися, тицяли пальцями: «Старі, а поводяться як діти, соромно дивитися!».

 Але Купідон бачив не зморшки. Він бачив, як вони тримаються за руки — так міцно, ніби бояться втратити єдиний сенс життя у цьому безжальному натовпі. 

Це було кохання-підтримка, викуване роками тиші та турботи.

​Він дістав стрілу, що світилася вогненно-золотим кольором домашнього затишку.

 Ця стріла, також дарувала тепло, яке неможливо загасити жодним, людським осудом.

​— Нехай бачать дивацтво, — прошепотів Купідон, натягуючи невидиму тятиву. — А я бачу щирість, яка переживе цей світ.

Невдовзі він зупинився біля старої книжкової крамниці. 

На її затишному ґанку, сховані від галасу вулиці, сиділи дві дівчини. 

Одна, з яскраво-рожевим волоссям, тримала книгу, а інша, із ніжними рисами обличчя, обережно заплітала біляву косу в її довге волосся.

 Вони не говорили гучних слів, лише обмінювалися теплими поглядами, сповненими абсолютної довіри.

 Перехожі знову ж кидали слова, наче гостре каміння: «Фу, яка гидота!», «Нездорова прихильність!», «Подивіться на цих…». 

Але Купідон бачив, як кожна клітинка їхніх тіл тягнеться одна до одної, шукаючи не просто тепла, а спорідненості. Це було те саме кохання, яке дарує підтримку, єдиний прихисток у світі, що їх засуджує.

— Нехай бачать дивацтво, — прошепотів Купідон, натягуючи невидиму тятиву. — А я бачу відданість, яка мало кому підвласна.

Купідон відчував неймовірне піднесення. Кожен такий «неправильний» союз додавав йому сил. Його місія була виконана: він не просто з'єднав людей — він захистив справжнє почуття від бруду чужих думок».

​Місто продовжувало жити за своїми «ідеальними» стандартами, не підозрюючи, що сьогодні юнак з Урану переписав долі тих, кого світ вважав помилкою. 

  Його місія була виконана: він не просто з'єднав людей — він захистив справжнє почуття від бруду чужих думок.

​