Сила, що долає небуття. Феномен незламних сердець.

Країна Порожнечі: Поза межами світла.

​Перед тим як остаточно покинути земну орбіту, він мав відвідати ще одну країну.

  Купідон звично відкрив свій внутрішній реєстр — космічний коефіцієнт доль, де кожна країна пульсувала своїм кольором залежно від інтенсивності справжніх почуттів. 

Його погляд ковзнув по карті цього світу. 

Україна палала засліплюючим вогнем — там стріли плавилися від надлишку віри та болю.

​Але зовсім поруч зяяла величезна чорна діра.

​Вже декілька десятиліть ця країна залишалася поза його увагою. 

Купідон навіть не намагався спрямувати туди свої крила. 

У його реєстрах вона значилася як «територія мертвих сердець».

​Там не було кого поєднувати.

 Стріли в його сагайдаку просто не могли матеріалізуватися з того повітря, бо тамтешні мешканці давно замінили серця на каміння, що обросло мохом байдужості та злоби.

 Вони не вміли відчувати болю від втрати, бо ніколи не володіли даром справжньої прив'язаності.

 Усе, що вони носили в собі — це бруд, заздрість та жорстоку втіху від чужих страждань.

​Купідон знав: кохання — це завжди ризик бути вразливим, це готовність віддати своє серце в чужі руки. 

А там, у країні пустки, кожен тримав свої руки за спиною, стискаючи ніж. 

Там панувала ілюзія життя, але не було його суті.

 Люди там виросли в таких вузьких і темних рамках, що їхній кругозір звузився до розміру кульки.

​— Там немає роботи для мене, — тихо промовив Купідон, відводячи погляд від чорної плями на карті.

 — Стріла кохання не може пробити те, чого не існує.

​Він розумів, що навіть найгостріший наконечник із кристалу Урану просто розсиплеться об їхню порожнечу. 

Без світла всередині неможливо запалити вогонь зовні.

 Ця країна сама викреслила себе з книги життя, обравши темряву замість болючого, але живого тепла.

Феномен незламних сердець.

​Цей контраст лише посилив його захват від того, що він побачив в Україні.

 Саме там, де ворог намагався посіяти таку саму порожнечу, люди відповіли неймовірним спалахом щирості.

​Юнак з Урану востаннє поглянув на кордон між світлом і тінню. 

Він зробив свій вибір. Нехай пустка залишається пусткою, а він нестиме в собі пам'ять про тих, хто зміг залишитися людиною навіть у пеклі.

 Він  знав: кохання — це не просто почуття.

 Це найвищий знак відмінності, який дається лише тим, хто має відвагу бути справжнім.

Україна: Жнива розірваних вузлів

​Виконуючи свою місію, юнак з Урану завжди залишав найважче наостанок.

 Він переходив із країни в країну, перетинаючи кордони, які для нього були лише лініями на карті, але кожна нова зупинка додавала втоми його крилам.

 Проте він знав: попереду на нього чекає Україна.

 Земля, де стріли в його сагайдаку не встигали заповнюватися, а ті, що вже були випущені, горіли таким яскравим і водночас кривавим світлом, що засліплювали його космічні очі.

​Коли він перелетів межу, повітря змінилося. 

Воно більше не пахло кавою чи солодким очікуванням свята. 

Воно пахло полином, залізом і розірваним небом. 

Тут, на цій землі, кохання було не просто почуттям — воно стало фортецею, останнім рубежем оборони.

 Але саме тому ціна втрати тут була втричі вищою.

​Купідону довелося зібрати неймовірно багато стріл.

 Це були не поодинокі випадки у тихих будинках — це були масові «жнива» на полях боїв, у зруйнованих містах, у підвалах, де життя обривалося раптово й несправедливо.

​Він опинився посеред засніженого поля, де під колючим вітром застигла тиша.

 Тут лежали ті, хто ще вчора писав повідомлення «Кохаю, бережи себе». 

Купідон бачив тисячі золотих ниток, що тягнулися від цих полів до міст, де жінки, матері, кохані завмирали від незрозумілого холоду в грудях.

 Стріли кохання, викувані з найміцнішої криці, продовжували пульсувати, намагаючись передати тепло від серця, яке вже не б’ється, до того, яке продовжує чекати.

​— Стільки болю за один раз... — прошепотів Купідон, і його голос здригнувся, вперше за тисячі років.

​Він працював не покладаючи рук. Йому доводилося витягати ці стріли десятками, сотнями за ніч.

 Він торкався душ молодих юнаків, які так і не встигли подарувати омріяні каблучки, і відчував, як їхня енергія пручається — вони не хотіли відпускати своїх коханих. 

Стріли були просякнуті волею до життя, і їхнє вилучення нагадувало хірургічну операцію на самому всесвіті.

​Коли він прибирав чергову стрілу, щоб врятувати дівчину в далекому тиловому місті від божевілля горя, він відчував, як наконечник обпікає йому пальці.

 Це було кохання, загартоване війною — воно не хотіло ставати просто «світлим спогадом». 

Воно хотіло бути зброєю, воно хотіло захищати.

​Купідон бачив, як після кожного його руху душі загиблих воїнів не просто розчинялися серед зірок.

 Ні, тут, в Україні, вони ставали чимось іншим — вони ставали світлом, що застигало над землею високими стовпами, перетворюючись на невидимих охоронців.

​Він збирав ці стріли, і його сагайдак ставав невагомим, але серце — важчим за свинець. 

Він знав, що кожна витягнута стріла в Україні — це чиєсь врятоване життя на землі, але водночас це велика рана, яка заживатиме поколіннями.

 Він мусив дати цим жінкам і чоловікам силу жити далі, перетворити їхній роздираючий біль на той самий досвід і тиху вдячність.

 Але тут, серед диму і вогню, це здавалося майже неможливим завданням навіть для бога з Урану.

​— Я поверну вам серця, — обіцяв він кожному, до кого торкався. — Вони більше не належать померлим. Вони належать цій землі. 

Ви маєте жити, щоб пам’ятати, як пахне справжня щирість, за яку платять найвищу ціну.

​Серед тисяч розірваних зв’язків, які Купідон з болем роз’єднував тієї ночі, він раптом відчув дивний резонанс.

 Його пальці, звичні до вібрації ефіру, торкнулися нитки, яка не просто світилася — вона палала, наче розпечена сталь.