Ціна вічності та милосердя розлуки.

Ніч 14 лютого для Купідона завжди була розділена навпіл: до опівночі він святкував тріумф життя, а після — ставав тихим провідником для тих, хто застряг у сутінках втрати.

 Коли галас вечірок стихав і в кав'ярнях гасили світло, він піднімався вище, туди, де панувала тиша, порушувана лише переривчастим подихом самотності.

Коли остання стріла особливого відтінку покинула сагайдак, Купідон не відчув полегшення. 

Навпаки, енергія щирого кохання, якою він щойно наситився, тепер важким срібним тягарем осіла на його плечах. 

Це піднесення було йому необхідне як паливо, як ковток найміцнішої кави, щоб приступити до найважчої, темної сторони своєї місії. 

Бо бути Купідоном — це не лише зшивати душі, а й мати сміливість розрізати ці шви, коли приходить час.

​Він розправив крила, які в нічному небі здавалися шматками темної матерії, і попрямував до спальних районів міста, де вогні вікон світилися рідше і тьмяніше.

 Там чекали ті, кого він колись обдарував неймовірними стрілами. 

Ті, чиї долі були об'єднані настільки міцно, що сама смерть не могла розірвати цей вузол.

​Купідон приземлився на підвіконня старої квартири.

 Всередині, у напівтемряві, сидів чоловік.

 Його очі були сухими, але порожніми, а пальці судомно стискали край порожнього крісла поруч.

 Юнак з Урану бачив те, чого не бачили інші: крізь груди чоловіка все ще проходила стріла кольору глибокого ультрамарину, але її другий кінець губився в туманній холоднечі потойбіччя.

 Смерть забрала його половинку, але кохання тримало його серце в залізних лещатах, тягнучи живу душу слідом у темряву.

​Стріла, що колись дарувала життя, тепер стала смертельним якорем.

 Живий не міг дихати, бо його легені належали тому, хто більше не дихав.

 Він прагнув піти слідом, віддати залишки себе, щоб тільки не відчувати цієї розривної єдності.

​Купідон тихо увійшов до кімнати. 

Його кроки не видавали звуку. 

Він знав: якщо він не втрутиться, живий піде за померлим не через поклик долі, а через нестерпний біль об’єднаних сердець. 

Він мусив прибрати стрілу. 

Не тому, що кохання скінчилося, а тому, що воно стало занадто важким для одного.

​Він обережно поклав руку на груди чоловіка.

 Пальці Купідона засвітилися холодним блакитним сяйвом Урану.

 Це було боляче — витягувати те, що стало частиною єства.

 Стріла виходила повільно, розриваючи ефірні зв’язки. 

Чоловік на кріслі різко видихнув, його тіло обм’якло, а з очей нарешті хлинули сльози — перші ознаки повернення до світу живих.

​— Відпусти, — прошепотів Купідон, і його голос звучав як шелест зірок. — Твоє серце має повернутися в твої груди. 

Тільки так вона зможе знайти спокій.

​Він бачив, як на іншому кінці невидимої нитки дух померлої нарешті розправив прозорі крила. 

Без цього якоря кохання вона могла розчинитися серед зірок, піти на переродження, щоб колись, в іншому житті та в іншому тілі, знову відчути те саме тепло.

​Купідон вийшов на балкон, тримаючи в руках тьмяну, закривавлену горем стрілу.

 Він мусив навідуватися до кожного такого дому.

 Це була його невидима варта — дарувати живим право жити далі, а мертвим — право стати світлом.

 Він був тим, хто розривав зв'язок, щоб зберегти саму суть любові — свободу душі.

Купідон перейшов на дах і поглянув на свої руки. 

Вони все ще тремтіли від чужого болю, який він щойно трансформував у спокій. 

Його місія була найважчою саме в такі моменти: бути тим, хто роз’єднує руки, щоб врятувати душі.

​— Кохання не зникає, — прошепотів він у нічне небо, стискаючи свою термокружку з кавою, яка вже давно охолола. — воно просто змінює дім. Зі стріли в серці воно стає світлом у пам'яті.

​Він розправив свої величні крила індиго. Попереду була ще не одна така адреса. Місто спало, не знаючи, що цієї ночі юнак з іншої планети дарує їм не лише право кохати, а й найвище милосердя — право відпускати з миром.

​...Купідон знав головний секрет свого ремесла: він ніколи не створював кохання з нічого. 

Його стріли не були примхою бога чи магічним примусом.

 Вони були лише підтвердженням того, що душі вже зробили самі.

 Стріла летіла лише тоді, коли два серця в неосяжному натовпі всесвіту впізнавали одне одного, відгукуючись на знайому частоту. 

Він лише закріплював цей вибір, зшиваючи їхні життєві лінії воєдино, роблячи цей союз незламним перед обличчям земних негараздів.

​Але в цій єдності ховалася і найбільша небезпека.

 Коли стріла поєднувала долі, серце одного ставало дзеркалом іншого. 

Вони пульсували в унісон, і кожен удар відгукувався в грудях партнера.

​Коли ж приходила Смерть і забирала одного, стріла не зникала. 

Вона залишалася стирчати в живому серці, але її другий кінець тепер тягнувся в небуття.

 Це породжувало той самий роздираючий біль, який не давав дихати.

 Це був не просто сум — це було відчуття, ніби частину твого тіла вирвали з м'ясом, але нерви все ще продовжували боліти. 

Жива людина перетворювалася на тінь, бо її душа була прикута цим «золотим цвяхом» до того, хто вже не належав цьому світові.

​Купідон наближався до таких людей з особливим трепетом. 

Його місія тут була схожа на роботу ювеліра, що розбирає зламаний механізм.

 Він мусив прибрати стрілу не для того, щоб людина забула своє кохання, а для того, щоб змінити природу цього почуття.

​Коли його холодні пальці торкалися наконечника і повільно витягували стрілу з грудей вдівця чи вдови, відбувалося диво трансформації. 

Кровоточива рана, що не гоїлася місяцями, починала затягуватися сріблястим шрамом. 

Біль, що раніше випалював усе всередині, раптом стишувався, переходячи на той рівень, де він мав бути від самого початку.

​Стріла зникала, і разом із нею йшов цей пекельний потяг у могилу. 

Натомість у душі залишався кристалізований досвід.