Бонус - розділ .Коли колишній Купідон знайомиться з твоєю мамою

Ранок, який почався з паніки
— Вона приїжджає о третій, — сказала Марта, втупившись у телефон так, ніби там був вирок.
Він підняв голову від чашки з кавою.
— Хто?
Марта повільно перевела на нього погляд.
— Моя. Мама.
Тиша, що настала після цих двох слів, була значно страшнішою за небесний суд, втрату крил і падіння з даху.
Він обережно поставив чашку.
— Це… випробування?
— Це фінальний бос, — видихнула Марта. — Якщо ти переживеш знайомство з моєю мамою — ти офіційно частина сім’ї. Якщо ні… — вона знизала плечима. — Тебе згадуватимуть як «того симпатичного, але дивного».
Він задумливо кивнув.
— Я вже пережив вічність. Думаю, впораюся.
— Вічність — це простіше, — сухо відповіла Марта. — Там немає запитань «А ким ти працюєш?» і «Коли весілля?».
Він завмер.
— Вона… одразу питає про весілля?
— Вона питає про весілля навіть у кур’єрів.

До третьої години квартира пережила генеральне прибирання, яке більше нагадувало евакуацію доказів.
— Чому ми ховаємо піцу? — запитав він, тримаючи коробку.
— Бо мама вважає, що домашня жінка готує борщ, а не замовляє «чотири сири о третій ночі».
— Але борщ о третій ночі — це нелогічно.
— Ласкаво просимо у світ маминих стандартів.
Він слухняно поставив коробку в духовку.
— Це як портал у інший вимір, — пояснила Марта. — Туди зникають усі речі, які можуть зганьбити мене як доньку.
Він кивнув із повною серйозністю.
— Я теж можу туди сховатися?
— Ні. Тебе вона знайде.

Марта посадила його на диван.
— Слухай уважно.
Він випрямився, як солдат.
— Не розповідай, що ти був Купідоном.
— Добре.
— Не кажи, що впав з неба.
— Добре.
— Не згадуй небесну канцелярію.
— Я вже сумую за нею.
— Не жартуй про дітей на першій зустрічі.
— Це логічно.
— І, будь ласка, не дивися на неї тим своїм «я бачу твою душу» поглядом.
— Я не можу його вимкнути.
— Тоді дивися на вазу. Ваза безпечна.
Він серйозно подивився на вазу.
— Вона виглядає підозріло.
— Це просто ваза.
— У небесах вази часто були шпигунами.
Марта закрила обличчя руками.
— Чому я закохалася в тебе…
Він м’яко прибрав її долоні.
— Бо я не використав стрілу.
Вона зітхнула.
— І саме це мене й лякає.

О 15:02 пролунав дзвінок.
Марта завмерла.
Він — теж.
— Дихай, — прошепотів він.
— Я дихаю, — прошепотіла вона, не дихаючи.
Дзвінок повторився.
— Вона не піде, — сказала Марта. — Вона ніколи не йде.
Він узяв її за руку.
— Ми разом.
Вона кивнула.
І відчинила двері.

— Марто! — пролунало голосно й тепло водночас.
Жінка середнього зросту, з уважними очима й тією особливою поставою, яка видає людину, що виростила дитину й не дозволила світу її зламати.
Вона зробила крок у квартиру — і одразу помітила його.
Пауза.
Оцінюючий погляд.
Він відчув себе на співбесіді у Всесвіті.
— Добрий день, — чемно сказав він.
— Добрий, — відповіла мама Марти. — А це…?
— Це… — Марта проковтнула. — Це він.
— Дуже інформативно, — сухо сказала мама. — У нього є ім’я?
Він простягнув руку.
— Мене звати… — він на секунду завагався, відпускаючи небесне минуле. — Мене звати Данило.
Марта здивовано подивилася на нього.
— Гарне ім’я, — сказала мама, потискаючи руку. — Подивимось, чи гарний характер.
Він кивнув.
— Я теж сподіваюся.
Перша перевірка: кухня
— Ви голодні? — запитала мама.
— Ми щойно їли, — швидко сказала Марта.
— Значить, поїсте ще, — відповіла мама, вже дістаючи контейнери. — Я привезла вареники.
Він прошепотів:
— Це дар.
Марта кивнула:
— Це випробування на шлунок.
Мама розкладала їжу з професійною швидкістю.
— Данило, ким ви працюєте?
Марта завмерла.
Він зробив ковток води.
— Я… у перехідному періоді.
Мама підняла брову.
— Це як?
— Раніше моя робота була… дуже вузькоспеціалізованою.
— І що ви робили?
Він глянув на Марту.
Вона беззвучно прошепотіла: «не кажи».
— Я допомагав людям знаходити… правильні рішення, — обережно сказав він.
Мама примружилася.
— Психолог?
— Ні.
— Коуч?
— Ні.
— Інфоциган?
— НІ, — щиро злякався він.
Марта пирснула.
Мама вперше ледь усміхнулася.

Після обіду мама спостерігала.
Як він відсуває стілець для Марти.
Як наливає їй чай.
Як дивиться на неї так, ніби вона — центр координат.
— Ви давно разом? — запитала мама.
— Ні, — сказала Марта.
— Так, — сказав він.
Вони подивилися одне на одного.
— Ми… — почала Марта.
— Ми відчуваємо, ніби давно, — закінчив він.
Мама мовчала.
А потім несподівано сказала:
— Це видно.
Марта завмерла.
— Що видно?
— Що він боїться тебе втратити, — відповіла мама.
Він опустив погляд.
— Це правда.
Марта відчула, як щось стискає горло.

Мама вийшла з ним на балкон.
Марта ходила квартирою, як левиця в клітці.
— Вони там уже п’ять хвилин.
— Вони говорять про мене.
— Вона його лякає.
— А якщо він втече?
Вона відчинила балконні двері рівно в той момент, коли мама сказала:
— Не скривдь мою доньку.
Він відповів тихо:
— Я втратив крила, щоб бути з нею. Думаю, це достатньо серйозно.
Мама довго дивилася на нього.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Тоді залишайся.
Марта перестала дихати.
— Просто залишайся, — повторила мама. — Бо вона вперше виглядає щасливою без страху.
Вечір, який став теплим
Вони пили чай.
Сміялися з історій Марти з дитинства.
— Вона вірила, що під ліжком живе дракон, — сказала мама.
— Він і жив, — буркнула Марта.
— І що ти робила? — запитав він.
— Годувала його печивом, щоб він не з’їв мене.
Він задумливо кивнув.
— Розумна стратегія.
Мама дивилася на них — і усміхалася.

Коли мама збиралася йти, вона обійняла Марту.
— Він хороший, — прошепотіла вона.
— Я знаю, — відповіла Марта.
Мама повернулася до нього.
— Данило.
— Так?
— Якщо ти її образиш — я тебе знайду.
Він серйозно кивнув.
— Я допоможу вам у пошуках.
Мама розсміялася.
— Добре. Мені подобається твій гумор.
Двері зачинилися.
Тиша після бурі
Марта повільно повернулася до нього.
— Ти вижив.
— Я навіть отримав схвалення вищої інстанції, — сказав він.
— Не перебільшуй. Вона ще не додала тебе в сімейний чат.
Він зблід.
— Це… наступний рівень?
— Це безсмертя, — серйозно відповіла Марта.
Він обійняв її.
— Я готовий.
— Не поспішай, герою.
Вона притулилася до нього.
— Дякую, що не втік.
— Я вже одного разу впав з неба заради тебе, — прошепотів він. — Втекти від мами — це дрібниці.
Вона засміялася й поцілувала його.

Телефон Марти пікнув.
Мама:
Він їсть вареники з сметаною чи з майонезом?
Марта показала повідомлення.
Він зблід.
— Є правильна відповідь?
— Є, — сказала Марта. — І від неї залежить наше майбутнє.
Він задумався.
— Сметана?
Марта видихнула.
— Слава небесам.
Він усміхнувся.
— Навіть без крил я все ще іноді влучаю в ціль.
💘