Розділ 10 .Розлука

Квартира була занадто тихою.
Не тією затишною тишею, яку Марта любила раніше — коли можна було загорнутися в плед, увімкнути серіал і зробити вигляд, що самотність — це вибір.
Це була інша тиша.
Порожня.
Глуха.
Ніби з кімнат винесли повітря.
Вона стояла посеред кухні, стискаючи в руках золоту стрілу.
Холодну.
Мертву.
Не ту, що світилася теплом, коли він усміхався.
Не ту, що пульсувала, коли їхні пальці торкалися.
Просто метал.
— Це неправильно, — прошепотіла вона.
Її голос звучав чужим.

Вона чекала.
П’ять хвилин.
Десять.
Пів години.
Ніби він міг повернутися й сказати:
«Жарт. Бюрократія. Вони передумали.»
Двері залишалися зачиненими.
Повітря — нерухомим.
Гірлянди на балконі не світилися.
Вона раптом зрозуміла, що навіть світло змінилося.
Без нього воно було холоднішим.
Речі, які болять сильніше за спогади
Його куртка все ще лежала на дивані.
Вона взяла її.
Притиснула до обличчя.
Запах майже зник.
І це було нестерпніше за сльози.
— Ні, — прошепотіла вона, — залишся.
Але запахи не залишаються.
Як і Купідони.
Вона повільно опустилася на диван.
Куртка зісковзнула на підлогу.
Там, де він сидів вчора.
Де він сміявся.
Де він дивився на неї так, ніби вона — диво, яке він не очікував знайти.
Світ продовжує рухатися (як він сміє?)
Телефон завібрував.
Повідомлення.
Оля:
Ну що, як твоє суперромантичне життя? 😏
Марта дивилася на екран довго.
Пальці не рухалися.
Що вона мала відповісти?
«Мій Купідон був покараний небесною канцелярією»?
«Він стер пам’ять про мене, щоб врятувати моє серце»?
«Я, здається, втратила щось важливіше за гідність на побаченнях»?
Вона вимкнула телефон.
Світ не заслуговував пояснень.

Вона ходила квартирою повільно.
Кожен кут нагадував про нього.
Кухня — кава з корицею.
Балкон — нічне небо.
Ліфт — подих біля її губ.
Вона сперлася чолом об холодне скло.
— Я навіть не знаю твого справжнього імені, — прошепотіла вона.
Їй стало страшно.
Бо раптом вона зрозуміла:
вона пам’ятає все.
А він — ні.

Вона різко випрямилась.
— А якщо він уже… інший?
Якщо він прокинувся десь там, серед хмар і золотих кабінетів,
і не пам’ятає:
її сміху,
її светра,
її дурних жартів про холодильник.
Ця думка була нестерпною.
Вона схопила стрілу.
— Ти не можеш просто зникнути, — сказала вона крізь зуби.
Стріла мовчала.

Сонце піднялося вище.
Місто ожило.
Сусіди грюкали дверима.
Десь гавкав пес.
Хтось сміявся на вулиці.
Життя тривало.
І це було образливо.
Марта стояла біля вікна.
— Як ви всі можете жити далі? — тихо сказала вона.
Внизу хлопець вручав дівчині повітряну кульку у формі серця.
Вона засміялася.
Марта відвернулася.
— Ненавиджу Валентина.
Слова прозвучали слабко.
Бо вона знала: справа не в святі.
Справа в тому, що вона повірила.

До вечора квартира стала чужою.
Вона не вмикала світло.
Сиділа на підлозі біля дивана, загорнувшись у плед.
Стріла лежала поруч.
— Ти ж мала зводити людей, — сказала вона тихо. — Чому ти розводиш нас?
Вона провела пальцем по холодному металу.
— Він сказав, що це не була помилка.
Сльоза впала на стрілу.
Нічого не сталося.
Жодного світла.
Жодного тепла.
Лише тиша.

Вона заплющила очі.
І побачила:
його усмішку на кухні,
його руки, що обережно прибирають пасмо її волосся,
його голос: «Можна?»
— Можна, — прошепотіла вона в порожнечу. — Можна було залишитися.
Вона обійняла коліна.
— Я б навчила тебе бути людиною, — сказала вона крізь сльози. — А ти навчив би мене… не боятися.
Тиша не відповідала.

Коли місто знову заснуло, Марта сиділа на підвіконні.
Зорі були ті самі.
Небо — те саме.
Але вона більше не дивилася на нього з надією.
— Якщо ти мене не пам’ятаєш, — прошепотіла вона, — я пам’ятатиму за двох.
Вона стиснула стрілу.
І вперше за день її погляд змінився.
У ньому з’явилося щось нове.
Не лише біль.

— Це ще не кінець, — тихо сказала вона.
Бо якщо Купідон може порушити правила заради неї,
то вона точно може порушити їх заради нього.

Вона підвелася.
Витерла сльози.
Поглянула на небо.
— Ти забрав у мене Купідона, — сказала вона. — Але залишив мені серце.
Вона усміхнулася крізь біль.
— А це була твоя помилка.
Стріла в її руці ледь помітно потепліла.