Розділ 9.Порушення небесних правил

Ранок після ночі на даху був надто тихим.
Марта прокинулася на дивані, загорнута в його куртку.
Запах — теплий, трохи деревний, трохи сонячний — змусив її заплющити очі знову.
На мить вона дозволила собі повірити, що все просто.
Що він — просто чоловік.
Що ніч — просто ніч.
Що серце — просто серце.
А потім вона побачила світло.
Золоте.
Холодне.
Неприродне.
Вона різко сіла.
— Що це…
На кухні стояли троє.
Не люди.
Надто рівні постави.
Надто світлі очі.
Надто правильні риси обличчя.
І — крила.
Не теплі, як у нього.
А білі. Сліпучі. Безжальні.

— Доброго ранку, Марто, — сказав один із них голосом, позбавленим інтонацій. — Просимо вибачення за вторгнення.
— Ви… хто? — її голос зрадницьки здригнувся.
— Небесна служба контролю відповідності, — відповів інший. — Ми прийшли за Купідоном третього рангу.
Її серце впало.
— Його тут немає.
— Він тут, — сказав третій і подивився на балкон.
Двері повільно відчинилися.
Він зайшов.
Спокійний.
Зібраний.
Але в його очах Марта вперше побачила щось схоже на… страх.
— Ви прийшли раніше, ніж очікувалося, — сказав він рівно.
— Порушення були зафіксовані, — відповів перший. — Ти знаєш протокол.
Марта встала між ними.
— Ні. Він нікуди не піде.
Троє небесних створінь подивилися на неї.
Ні гніву.
Ні співчуття.
Лише холодна оцінка.
— Людська прив’язаність підтверджена, — сказав другий.
— Це не прив’язаність! — різко відповіла вона. — Це… це…
Вона не договорила.
Бо він тихо сказав:
— Це саме вона.

— Купідон третього рангу, — промовив перший, — ти звинувачуєшся у:
емоційній прив’язаності до клієнта,
використанні стріли поза протоколом,
навмисному затягуванні місії,
порушенні дистанції.
Марта повернулася до нього.
— Це неправда.
Він не дивився на неї.
— Це правда.
Її серце стиснулося.
— Чому ти… погоджуєшся?
Він нарешті підняв очі.
— Бо вони все одно знають.
Найстрашніше слово — «покарання»
— Покарання буде визначене після повернення, — сказав другий.
— Яке покарання? — прошепотіла Марта.
Мовчання.
Третій відповів:
— Стирання емоційного досвіду. Пониження. Можливе позбавлення крил.
Світ похитнувся.
— Ні, — видихнула вона.
Вона обернулася до нього.
— Ти не можеш дозволити їм це зробити.
Він дивився на неї так, ніби запам’ятовував.
— Я вже дозволив.
— Чому?!
Його голос був тихим.
— Бо це ціна.
Вибір, який розриває серце
— За що ціна?! — її голос зірвався.
Він зробив крок до неї.
Небесні створіння не рухалися.
— За ніч, коли ти не була самотня, — сказав він.
— За сміх, який я не мав чути.
— За твою руку в моїй.
Її очі наповнилися слізьми.
— Я не просила ціни.
— Я знаю.
— Тоді не плати її.
Він простягнув руку.
Зупинився за сантиметр від її щоки.
Не торкнувся.
— Якби я міг вибрати знову, — прошепотів він, — я б усе одно обрав тебе.

— Час, — сказав перший.
Світло стало яскравішим.
Повітря наповнилося холодом.
Марта схопила його за сорочку.
— Ти не можеш піти.
Він накрив її руки своїми.
Тепло.
Останнє.
— Я нікуди не йду, — тихо сказав він. — Я просто перестану бути тим, кого ти знаєш.
Це було гірше.
Набагато гірше.
— Ні… — її голос зламався.
— Ти забудеш? — прошепотіла вона.
Він похитав головою.
— Ні. Забуду я.
Її коліна підкосилися.
Він ледве стримався, щоб не обійняти її.

Золоте світло огорнуло його крила.
Вони почали тьмяніти.
Марта дивилася, як зникає сяйво.
— Зупиніться! — крикнула вона. — Ви не маєте права!
— Маємо, — відповів другий. — Правила існують, щоб зберігати порядок.
Вона подивилася на нього.
— Скажи їм, що це була помилка.
Він мовчав.
— Скажи!
Він тихо відповів:
— Це не було помилкою.
Світло спалахнуло сильніше.
Останній погляд
Він дивився на неї.
Не на небо.
Не на суддів.
Тільки на неї.
І в його очах було все:
ніч на даху,
сміх у спортзалі,
кава з корицею,
майже-поцілунок у ліфті.
— Марто, — прошепотів він.
— Не йди… — її голос розчинився в повітрі.
Світло поглинуло його.
І кухня стала порожньою.

Небесні створіння зникли так само раптово, як і з’явилися.
У квартирі залишилась лише тиша.
І стріла.
Вона лежала на столі.
Без світла.
Без тепла.
Марта підійшла до неї.
Взяла в руки.
Холодна.
Ніби ніколи не належала йому.
Вона притиснула її до грудей.
І вперше за довгий час не стримувала сліз.
— Ти дурний Купідон, — прошепотіла вона. — Ти мав залишитися.
За вікном сходило сонце.
Світ жив далі.
Люди закохувалися.
Сварилися.
Сміялися.
А вона стояла посеред кухні й розуміла:
найгірше — не самотність.
Найгірше — коли хтось стає твоїм домом
і зникає.
💔💘