Розділ 8.Ніч, коли вони не сплять

Місто давно заснуло.
Лише поодинокі вікна світилися теплим світлом, мов нагадування: десь ще хтось не може заснути.
Десь ще хтось думає.
Чекає.
Відчуває.
Марта теж не спала.
Вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і вкотре прокручувала в голові день.
Його футболка на її кухні.
Його погляд.
Його слова: «Я відчуваю тебе».
Вона перевернулася на бік.
— Це просто гормони, — пробурмотіла вона. — І магія. І стрес. І… дурість.
З вулиці долинув тихий звук.
Вона підвелася.
Світло місяця лягало на підлогу сріблястою доріжкою.
І чомусь вона вже знала, де його знайде.

Він стояв біля краю даху.
Крила ледь ворушилися від вітру.
Гірлянди тихо світліли над їхніми головами.
Нічне небо було глибоке, майже оксамитове, всіяне зорями.
Він не обернувся, коли вона підійшла.
— Ти завжди тікаєш на дах, коли не можеш заснути? — тихо спитала Марта.
— Я не тікаю, — відповів він. — Я… шукаю тишу.
Вона стала поруч.
— І знаходиш?
Він похитав головою.
— Сьогодні — ні.

Вони мовчали.
Не напружено.
Не ніяково.
Просто мовчали.
Марта сперлася ліктями на парапет.
— Знаєш, — сказала вона, — раніше я думала, що найгірше — це самотність.
Він повернув голову.
— А тепер?
— Тепер я думаю, що найгірше — це коли хтось стає важливим.
Він довго дивився на неї.
— Бо тоді є що втрачати?
Вона кивнула.
— Саме так.
Він тихо сказав:
— Я не мав ставати для тебе важливим.
Вона усміхнулася сумно.
— Запізно.

Вітер підхопив її волосся.
Він простягнув руку, щоб прибрати пасмо з її обличчя.
Зупинився.
— Можна? — тихо спитав.
Вона завмерла від цього простого слова.
Не «треба».
Не «я хочу».
А «можна».
Вона ледь кивнула.
Його пальці торкнулися її скроні.
Легко. Обережно.
Наче вона була чимось крихким і безцінним.
Її подих затремтів.
— Ти знову тремтиш, — прошепотів він.
— Ти знову надто близько.
— Я можу відійти.
Вона заперечно похитала головою.
— Не треба.

Вони сіли просто на дах, притулившись до теплої стіни.
Гірлянди над ними світили м’яким золотом.
— Розкажи мені про небо, — попросила Марта.
Він усміхнувся.
— Воно не таке романтичне, як думають.
— Серйозно?
— Багато паперової роботи.
Вона засміялася.
— Навіть у раю бюрократія?
— Особливо в раю.
Вона поклала голову на стіну.
— А ти коли-небудь… закохувався раніше?
Він мовчав довго.
— Нам не дозволено.
— Це не відповідь.
Він подивився на свої руки.
— Ми створені, щоб запалювати почуття в інших. Не щоб горіти самим.
Вона тихо сказала:
— Але ти гориш.
Він підняв на неї очі.
І цього разу не заперечив.

Холод став відчутнішим.
Він зняв свою куртку й накинув їй на плечі.
Його руки затрималися довше, ніж потрібно.
Вона повернула голову.
Їхні обличчя знову були близько.
Не так раптово, як у ліфті.
Не так боляче, як удень.
Повільно. Свідомо. Небезпечно.
— Якщо ми зробимо крок далі, — тихо сказав він, — дороги назад не буде.
— А вона нам потрібна? — прошепотіла Марта.
Його подих торкнувся її губ.
Вона заплющила очі.
Секунда.
Ще одна.
Він зупинився за мить до поцілунку.
І притулився лобом до її чола.
— Я боюся тебе зламати, — прошепотів він.
Вона видихнула.
— Я не скло.
— Ти сильніша, ніж думаєш.
— Тоді довірся мені.
Його пальці обережно переплелися з її.
Тепло.
Справжнє.
Неспішне.
Ніч, яка змінює все
Вони сиділи так довго.
Руки разом.
Плечі поруч.
І тиша більше не була порожньою.
— Що буде завтра? — тихо спитала вона.
— Завтра буде складно.
— Через небо?
— Через нас.
Вона кивнула.
— Добре.
Він здивувався.
— Добре?
— Я втомилася від простого.
Він усміхнувся.
— Ти небезпечна жінка, Марто.
— А ти — Купідон без ліцензії.
Він тихо засміявся.
І цей сміх був теплішим за будь-які гірлянди.

Коли перші відтінки світанку торкнулися неба, Марта вже дрімала, поклавши голову йому на плече.
Він не рухався.
Не хотів розбудити.
Не хотів втратити цей момент.
Його пальці ледь торкалися її руки, ніби запам’ятовували.
— Це не входило в місію, — прошепотів він.
Але вперше в житті
йому було байдуже до інструкцій.
Над містом сходило сонце.
А вони так і не заснули.
Бо іноді найважливіші ночі —
ті, у яких ти вперше не боїшся бути поруч.