Розділ 7. Помилка зі стрілою

Ніч після ліфта була безсонною.
Не лише для Марти.
На даху її будинку, серед гірлянд, які тихо коливалися від вітру, стояв він — Купідон третього рангу, сертифікований, дисциплінований, і вперше за свою кар’єру… абсолютно дезорієнтований.
Він дивився на золоту стрілу у своїй руці.
Вона світилася м’яким теплом.
Занадто м’яким.
— Це не нормально, — пробурмотів він.
Зазвичай стріли реагували лише на ціль.
На визначену душу.
На затверджену небесною канцелярією пару.
Але ця стріла світилася, коли він думав про… Марту.
Він стиснув її сильніше.
Світіння посилилось.
— Ні, — видихнув він. — Це просто побічний ефект близькості.
Він намагався мислити логічно.
Він — Купідон.
Вона — клієнтка.
Місія — знайти їй кохання.
Не стати ним.
Просто.
Чітко.
Неможливо.
Ранок, який нічого не спрощує
Марта прокинулася від запаху кави.
Вона розплющила очі й одразу ж сіла.
— Якщо ти знову ночував у мене…
— Я не ночував, — сказав він з кухні. — Я стратегічно залишився поруч.
— Це називається «ночував».
Вона вийшла на кухню.
І завмерла.
Він стояв біля плити.
У її квартирі.
У її футболці (яка дивом налізла на його плечі).
З босими ногами.
І готував каву.
Світ явно зламався.
— Це моя футболка, — сказала вона.
— Тимчасово.
— Це моя кухня.
— Тимчасово спільна.
— Це моя кава.
— Я додаю корицю. Тобі так подобається.
Вона завмерла.
— Я не казала.
Він знизав плечима.
— Я спостережливий.
Її серце зробило небезпечний рух.

Він поставив чашку перед нею.
Їхні пальці торкнулися.
Легко. Випадково.
І стріла, що лежала на столі, спалахнула золотим світлом.
Вони обидва завмерли.
— Ти це бачив? — прошепотіла Марта.
— Ні, — сказав він занадто швидко.
Стріла світилася.
Яскраво.
Пульсуюче.
Як серце.
Він різко накрив її серветкою.
— Небесні технології, — буркнув він. — Іноді… мерехтять.
Марта схрестила руки.
— Ти брешеш.
— Я стратегічно замовчую.
— Це те саме.

Вона вийшла до кімнати, щоб вдягнутися.
Він залишився на кухні.
Стріла лежала перед ним.
Світіння не зникало.
Він обережно взяв її.
І в ту ж мить перед очима спалахнули образи:
Марта сміється під ліхтарями.
Марта в светрі, закутана в плед.
Марта сердиться.
Марта дивиться на нього в ліфті.
Його серце різко стиснулося.
— Це неможливо, — прошепотів він.
Стріла не може реагувати на Купідона.
Він — інструмент.
Не ціль.
Але світло ставало яскравішим.
І разом із ним — почуття, які він роками спостерігав у інших.
Тепло.
Тривога.
Бажання бути поруч.
— Це просто резонанс, — переконував він себе. — Тимчасовий ефект.
Він підняв стрілу, щоб загасити її енергію.
І в цей момент Марта зайшла на кухню.
— Ти говориш сам із собою?
Він різко обернувся.
Стріла вислизнула з його пальців.
І легенько торкнулася його зап’ястя.
Світ спалахнув.

Це не був біль.
Це було… розширення.
Наче хтось відкрив двері всередині нього, про існування яких він навіть не здогадувався.
Він відчув:
кожен її подих,
тепло її присутності,
страх її серця,
її довіру, яка тільки починала народжуватися.
Він відступив.
— Що сталося? — Марта підійшла ближче.
— Нічого, — його голос був хрипким.
— Ти зблід.
— Я… не зблід.
Вона торкнулася його руки.
І це було помилкою.
Бо тепер він відчув усе сильніше.
Її тепло.
Її турботу.
Її розгубленість.
Її серце, яке билося швидше поруч із ним.
Він різко відсмикнув руку.
— Не треба.
Вона завмерла.
— Що?
Він відвернувся.
— Це небезпечно.
— Я просто торкнулася тебе.
— Саме тому.

Він намагався дихати рівно.
Не дивитися на неї.
Не слухати, як вона рухається по кухні.
Але тепер усе було надто гучно.
Шурхіт її одягу.
Ледь чутний подих.
Стук її серця.
— Ти злишся на мене? — тихо спитала вона.
— Ні.
— Тоді чому ти тікаєш?
Він повернувся.
І подивився на неї так, ніби більше не міг приховувати правду.
— Бо я більше не контролюю ситуацію.
Вона насупилась.
— Ти ніколи її не контролював.
— Я контролював себе.
Тиша.
— А тепер?
Він зробив крок ближче.
Занадто близько.
— А тепер… я відчуваю тебе.
Її подих збився.
— Що це означає?
— Це означає, що стріла помилилася.
Вона прошепотіла:
— Чи, можливо, ні.

Він підняв руку, ніби хотів торкнутися її щоки.
Зупинився в повітрі.
— Я не маю права, — сказав він.
— Ти вже порушив правила.
— Є різниця між порушити… і зруйнувати.
Вона дивилась на нього довго.
— А якщо мені не страшно?
Його голос став тихішим:
— Мені страшно за двох.
Вона усміхнулась сумно.
— Ти поганий Купідон.
— Я найгірший.
— І все ж… — вона зробила крок ближче, — ти залишився.
Він заплющив очі на мить.
— Це була ще одна помилка.
— Ні, — прошепотіла вона. — Це був вибір.

Стріла на столі знову засвітилася.
Тепер м’яко.
Спокійно.
Ніби прийняла нову реальність.
Купідон подивився на неї.
Потім — на Марту.
І вперше за всю свою небесну службу зрозумів:
він більше не просто спостерігач.
Він — частина історії.
І найнебезпечніше було те,
що він більше не хотів із неї виходити.