Розділ 6. Небезпечна близькість

Після втечі з кав’ярні місто здавалося іншим.
Ніби ліхтарі світили м’якше.
Ніби повітря стало теплішим.
Ніби світ вирішив зробити вигляд, що нічого особливого не відбувається — хоча всередині Марти все було навпаки.
Вона йшла поруч із ним, намагаючись не думати про те, як близько його плече.
Не думати про те, що їхні кроки синхронні.
Не думати про те, що їй… спокійно.
Небезпечно спокійно.
— Ти мовчиш, — сказав він.
— Я думаю.
— Це загрозливо.
— Для тебе — точно.
Він усміхнувся краєм губ.
І ця усмішка чомусь змусила її відвести погляд.

У під’їзді було тихо.
Нічна тиша старих будинків — та, в якій чути навіть власні думки.
Вони зайшли до ліфта.
Двері зачинилися.
І раптом простір став… надто маленьким.
Марта стояла біля кнопок.
Він — поруч. Надто поруч.
Вона відчула тепло його тіла навіть крізь светр.
— Ти знову напружена, — тихо сказав він.
— Я в ліфті з чоловіком із крилами. Це нормальна реакція.
— Я можу скласти крила.
— Не треба, — швидко сказала вона. — Я… звикла.
Він підняв брову.
— До мене?
Вона ковтнула.
— До дивного.
Ліфт сіпнувся.
І зупинився.
Світло мигнуло.
— Ні, — прошепотіла Марта. — Тільки не це.
Він натиснув кнопку.
Тиша.
— Ми застрягли, — констатував він.
— Я помру в ліфті з Купідоном. Це буде дуже дивний некролог.
— Я не дозволю тобі померти.
— Дякую. Дуже заспокоює.

Ліфт був старий. Маленький. Занадто тісний для двох людей і однієї забороненої напруги.
Вона сперлась спиною до стіни.
Він стояв навпроти.
Між ними — пів кроку.
Занадто мало, щоб не відчувати.
Занадто багато, щоб не хотіти скоротити відстань.
— Ти боїшся? — спитав він.
— Замкнених просторів? Ні.
— А чого тоді?
Вона підняла на нього очі.
І пошкодувала.
Бо він дивився… інакше.
Без іронії.
Без жартів.
Без ролі небесного консультанта.
Просто чоловік.
Який стоїть надто близько.
— Тебе, — чесно сказала вона.
Він не відвів погляду.
— Чому?
— Бо ти змушуєш мене відчувати те, чого не було в плані.
Він тихо видихнув.
— У мене теж не було.

Ліфт знову сіпнувся.
Марта втратила рівновагу.
І врізалась у нього.
Його руки миттєво опинилися на її талії.
Сильні. Теплі. Надійні.
Світ зупинився.
Вона відчула, як його пальці трохи сильніше стискають тканину светра — ніби він перевіряє, чи вона справжня.
Її долоні вперлися в його груди.
Серце.
Воно б’ється.
Швидко.
— Вибач, — прошепотіла вона, але не відступила.
— Не вибачайся, — тихо відповів він.
Їхні обличчя були надто близько.
Вона бачила темні вії.
Ледь помітну щетину.
Лінію губ, які раптом перестали бути іронічними.
— Ми повинні… — почала вона.
— Так, — сказав він, але не поворухнувся.
— Відійти.
— Так.
Вони не рухалися.
Напруга, яку неможливо ігнорувати
Його погляд ковзнув до її губ.
І затримався.
Марта відчула, як всередині щось обривається.
— Ти не маєш права, — прошепотіла вона.
— Я знаю.
— Це проти правил.
— Я знаю.
— Це неправильно.
Він тихо відповів:
— Тоді чому це здається правильним?
Її пальці все ще трималися за його сорочку.
Вона відчула тепло його шкіри крізь тканину.
Небезпечно.
Занадто реально.
— Скажи щось саркастичне, — прошепотіла вона. — Швидко.
— Ти ж знаєш, що поцілунок у ліфті — це кліше.
Вона видихнула сміх.
— Дякую.
— Але, — додав він тихіше, — кліше стають такими не просто так.
Її серце зробило болючий стрибок.

Він повільно підняв руку.
Його пальці торкнулися пасма її волосся.
Легко. Обережно. Наче вона могла зникнути.
Вона затримала подих.
— Ти тремтиш, — сказав він.
— Ти теж.
Він усміхнувся ледь помітно.
І нахилився ближче.
Марта заплющила очі.
Світ звузився до:
його подиху,
тепла його рук,
відчуття, що ще секунда — і все зміниться.
Ще мить.
Ще пів подиху.
І раптом —
Світло спалахнуло.
Ліфт смикнувся й рушив.
Вони різко відсторонилися.
Ніби прокинулись.
Ніби нічого не було.

Двері відчинилися.
Її поверх.
Вона зробила крок назовні.
Він не рухався.
— Добраніч, — сказала вона, не дивлячись на нього.
— Марто.
Вона обернулась.
Його голос був тихим.
Незахищеним.
— Це… було помилкою?
Вона довго мовчала.
Серце билося в горлі.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Але якщо це помилка… то найнебезпечніша з усіх.
Вона зачинила двері.
І притулилася до них спиною.
Долоні тремтіли.
Губи пам’ятали близькість, якої не сталося.
А серце — відчуття, яке вже неможливо було ігнорувати.
За дверима ліфта Купідон стояв нерухомо.
Золота стріла в його руці тихо світилася.
І вперше за всю його небесну кар’єру
він не знав, куди її спрямувати.