Розділ 5. Побачення №3: Поет і метафори

Ранок почався з того, що Марта прокинулася від дивного відчуття — ніби хтось стоїть над душею.
Вона розплющила одне око.
— Якщо це знову ти, небесний стажере, — пробурмотіла вона, — то знай: кава ще не готова, а я не готова до життя.
— Я не стажер, — пролунав ображений голос. — Я сертифікований Купідон третього рангу.
Марта розплющила друге око.
Він сидів на підвіконні. У її кухні. З крилами. І виглядав так, ніби реклама чоловічого парфуму вирішила зійти з білборда й оселитися в її квартирі.
Біла сорочка. Розстебнута на два ґудзики. Легка щетина. Волосся трохи розкуйовджене.
Несправедливо.
— Ти знову ночував у мене? — зітхнула Марта.
— Я охороняв місію.
— Від кого?
— Від неправильних рішень, — серйозно відповів він.
— О, тоді ти запізнився років на десять.
Він усміхнувся. І ця усмішка, на жаль, була… небезпечною.

— Сьогодні в нас побачення №3, — оголосив він, розгортаючи золотистий сувій.
— Ти що, реально носиш список?
— Це не список. Це стратегічний план щастя.
— Звучить як інструкція до праски.
— І так само корисно, — відрізав він.
Марта взяла чашку кави й підозріло подивилась на нього.
— Хто сьогоднішня жертва?
— Поет.
Марта завмерла.
— …Ні.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Я не переживу метафори.
— Ти пережила айтішника, який пояснював кохання через Excel.
— Там були формули!
— Тут будуть рими.
Вона закрила обличчя руками.
— Небо, за що?
— За сарказм, — лагідно відповів він.

Він наполіг, щоб вона одягла сукню.
Вона наполягла на светрі.
Компроміс: сукня + светр.
— Ти виглядаєш… — він зробив паузу.
— Якщо скажеш «мило», я тебе вижену.
— Небезпечно привабливо.
Марта підозріло звузила очі.
— Ти це кажеш усім клієнткам?
— Я це кажу лише тим, хто заперечує очевидне.
Вона відвернулась, приховуючи посмішку.

Кав’ярня була з тих, де:
подають каву в склянках без ручок,
на стінах цитати, які ніхто не розуміє,
і кожен другий відвідувач виглядає так, ніби страждає заради мистецтва.
Поет уже чекав.
Він підвівся, коли побачив Марту.
Високий. Худий. У чорному пальті. З волоссям, яке явно укладали «вітром натхнення».
— Марто… — він узяв її руку. — Ви як світанок, що прокрадається у мою самотність.
Марта кинула швидкий погляд на Купідона, який стояв біля барної стійки з виглядом людини, що ось-ось замовить віскі.
— Дякую, — сказала вона. — Я також… людина.
Поет сів.
— Ваші очі — це два озера, у яких тоне моя душа.
Марта кліпнула.
— Сподіваюсь, ви вмієте плавати.
Купідон пирхнув у чашку.
Метафори, які болять
— Я написав для вас вірш, — сказав поет.
Купідон завмер.
— Уже?
— Натхнення не чекає, — поет розгорнув блокнот. —
«Ти — мій космос,
мій кисень,
моя нескінченність…»
Марта кивала, намагаючись виглядати ввічливо.
«Твій голос — як дощ на моїх ранах…»
Вона перестала кивати.
«Твої руки — як лози, що обплітають мою самотність…»
Вона подивилась на Купідона.
Він дивився на поета так, ніби розглядав варіанти небесної кари.

— Вам подобається поезія? — запитав поет.
— Мені подобається… — Марта глянула на Купідона, — …коли слова прості.
Купідон на мить завмер.
Поет нахилився ближче.
— Тоді дозвольте сказати просто: ви прекрасна.
Купідон стиснув чашку.
Тріщина.
Буквально.
— Це фарфор небесного походження, — пробурмотів він.
— Що? — Марта не почула.
— Нічого.
Поет узяв її руку.
— Я відчуваю, що ми пов’язані.
Купідон піднявся.
— Пов’язані? — його голос був надто спдним. — Вибачте, а у вас є ліцензія на такі заяви?
Марта заплющила очі.
— О ні.
— Я просто висловлюю почуття, — спокійно відповів поет.
— Почуття без погодження небесної канцелярії вважаються… передчасними, — сказав Купідон.
— Ви хто? — здивувався поет.
— Я… консультант.
Марта кашлянула.
— З… кохання.
Поет задумливо кивнув.
— Цікаво. Ви теж пишете?
Купідон глянув на Марту.
— Ні. Я дію.

Поет раптом підвівся.
— Я відчуваю, що момент настав.
— Який момент? — Марта відсунулась.
Він нахилився.
— Момент поцілунку.
Стілець Купідона скрипнув так, що обернулися всі.
— НІ, — сказав він.
Тиша.
Поет моргнув.
— Вибачте?
— Вона не готова, — відрізав Купідон.
Марта втупилась у нього.
— Я сама вирішую, готова чи ні!
— Саме так! — сказав поет.
— Саме так, — повторив Купідон, але голос звучав… небезпечно тихо.
Поет знову нахилився.
Купідон різко встав між ними.
— Побачення завершено.
— Ти з глузду з’їхав?! — прошипіла Марта.
— Місія під загрозою.
— Яка місія?!
— Моя.
Вона завмерла.

Вони йшли нічним містом мовчки.
Марта кипіла.
Купідон виглядав так, ніби щойно програв війну.
— Ти зіпсував побачення, — сказала вона.
— Він був не твій варіант.
— Це не тобі вирішувати!
— Це моя робота.
Вона різко зупинилася.
— Твоя робота — допомогти мені знайти кохання. А не… — вона махнула руками, — …відганяти кожного чоловіка, який до мене нахиляється!
Він мовчав.
— Ти ревнував? — тихо спитала вона.
— Ні.
— Брешеш.
— Я Купідон. Я не ревную.
— Ти розбив чашку.
— Вона була крива.
— Ти встав між нами.
— Він порушував дистанцію.
— Ти сказав «ні» замість мене.
Він подивився їй у очі.
І вперше за весь час виглядав… розгубленим.
— Я не хотів, щоб тебе цілували без… справжнього почуття.
Марта завмерла.
— А що таке справжнє почуття?
Він зробив крок ближче.
— Те, після якого не хочеться йти.
Між ними зависла тиша.
Тепла. Небезпечна.
Вона відчула, як серце б’ється швидше.
— Ми йдемо? — прошепотіла вона.
— Якщо ти хочеш.
— Я не знаю, чого хочу.
Він усміхнувся ледь помітно.
— Нарешті чесно.
Сміх замість метафор
Вітер підхопив її волосся.
Вона подивилась на нього.
— Знаєш, — сказала вона, — поет був не найгіршим.
— Я знаю.
— Але ти був смішнішим.
— Це образа чи комплімент?
— Комплімент.
Він видихнув.
— Добре.
Вона раптом засміялась.
Голосно. Вільно. Без захисту.
— Що? — здивувався він.
— Ми щойно втекли з побачення через небесного консультанта з ревнощами.
Він намагався не посміхатися.
Не вийшло.
І вони сміялися разом.
Вперше — не через незручність.
Не через провал.
А тому що їм було добре.
Під ліхтарями.
Серед нічного міста.
Без метафор.
Без планів.
Тільки вони.
І щось, що вже неможливо було назвати просто місією.