Розділ 4. Побачення №2: фізкультура замість хімії

З задоволенням 😏💘
Пристебнися — це буде побачення, де романтика померла на розминці, зате народився справжній сміх.
Розділ 4
Побачення №2: фізкультура замість хімії
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Я не піду на спортивне побачення.
— Ти підеш, — спокійно відповів Купідон, гортаючи золотий сувій, який завис у повітрі над кухонним столом. — Рекомендація небесного алгоритму: активна взаємодія підвищує рівень окситоцину.
Марта втупилася в нього.
— Ти щойно сказав «окситоцин»?
— Я читаю наукові журнали.
— Ти бог.
— Я сучасний бог.
Вона схрестила руки.
— Я не бігаю.
— Це й не біг.
— Це що?
Він повернув сувій до неї.
— Спільне тренування.
Марта повільно підняла погляд.
— Ти хочеш, щоб моє друге побачення в житті відбулося в місці, де люди добровільно потіють?
— Це називається фітнес-студія.
— Це називається пекло з дзеркалами.
🏋️‍♀️ Катастрофа починається з легінсів
— Я не маю спортивного одягу, — заявила Марта.
Купідон клацнув пальцями.
На стільці з’явився комплект: чорні легінси й м’яка спортивна кофта.
— Ні.
— Так.
— Ти не можеш просто матеріалізувати легінси!
— Я матеріалізував імперії.
— І вони всі впали.
Він задумався.
— Справедливе зауваження.
Через двадцять хвилин Марта стояла перед дзеркалом.
— Це виглядає… нормально, — неохоче визнала вона.
— Це виглядає добре, — тихо сказав Купідон.
Вона глянула на нього через плече.
— Ти знову оцінюєш?
— Я професійно стурбований.
— Ти повторюєшся.
— Ти виглядаєш… — він замовк.
— Що?
— Готовою.
Вона звузила очі.
— Це було небезпечно близько до компліменту.
👤 Кандидат №2 — Максим, тренер із надмірною енергією
Фітнес-студія пахла гумою, м’ятою і людськими надіями стати кращою версією себе.
Марта вже шкодувала.
— Він ідеальний, — прошепотів Купідон, сидячи на лавці в кутку, у кепці та худі. — Фізична активність, позитивне мислення, стабільна кар’єра.
— Він кричить «ще десять повторів», — пробурмотіла Марта. — Це не мова любові.
Максим підійшов до неї з усмішкою, яка могла б рекламувати зубну пасту.
— Привіт! Ти Марта?
— Так. А ти — причина, чому я тут?
Він засміявся.
— Сьогодні буде легко. Розігрів, трохи функціоналу, розтяжка.
Марта подивилася на Купідона.
— Якщо я помру, це на твоїй совісті.
— Я безсмертний, — відповів він. — Я витримаю.
🏃‍♀️ Розминка, яка зруйнувала віру в людство
— Почнемо з легкого бігу на місці! — вигукнув Максим.
Марта бігла.
Ну, намагалася.
Її координація нагадувала новонароджене оленя на льоду.
Купідон прикрив обличчя рукою.
— Вона жива? — запитала жінка поруч.
— Поки що, — відповів він.
— Ви її чоловік?
— Я… супровід.
— Співчуваю.

— Присідання! — вигукнув Максим.
Марта присіла.
Її коліна видали звук, який не входив до списку природних.
— Це нормально? — прошепотіла вона.
— Твої суглоби говорять, — відповів Купідон. — Вони давно хотіли висловитися.
— Я тебе ненавиджу.
— Це сильне слово.
— Я його треную.

— Планка! — вигукнув Максим.
Марта впала на килимок.
— Це кінець, — прошепотіла вона.
Купідон нахилився над нею.
— Тримайся.
— Я тримаюся за життя.
Максим усміхнувся.
— У тебе чудовий потенціал!
— Потенціал до чого? — прохрипіла Марта. — До реанімації?

Максим подав їй руку, допомагаючи піднятися.
— Обережно.
Купідон стиснув щелепу.
— Він торкається її занадто довго, — пробурмотів він.
— Ви щось сказали? — запитала жінка поруч.
— Я аналізую техніку.
— Він ревнує, — прошепотіла вона з усмішкою.
— Я не ревную.
— У вас крила.
— Це не аргумент.

Під час розтяжки Марта спробувала повторити рух.
Її нога зісковзнула.
Вона втратила рівновагу.
І впала прямо на килимок… потягнувши за собою Максима.
Тиша.
Потім — сміх.
Спочатку тихий.
Потім голосніший.
Максим засміявся. Люди навколо засміялися.
І Марта…
Марта теж засміялася.
Не ввічливо.
Не стримано.
А так, що сльози виступили на очах.
Купідон дивився на неї.
І завмер.
Бо це був перший раз, коли він бачив її такою.
Без захисту.
Без сарказму.
Просто щасливою в моменті.
Вона глянула на нього крізь сміх.
— Це твій ідеальний кандидат?
Він не зміг стримати усмішку.
— Це… несподіваний результат.
— Я ледве жива.
— Але ти смієшся.
Вона глибоко вдихнула.
— Я сміюся.

Вони вийшли на холодне повітря.
Марта йшла повільно, ніби її м’язи підписали петицію проти руху.
— Я відчуваю частини тіла, про існування яких не знала, — сказала вона.
— Це прогрес.
— Це біль.
— Біль — це життя.
— Ти щойно процитував фітнес-мем?
— Я інтегруюся в культуру.
Вона засміялася.
І цього разу він засміявся разом із нею.
Не стримано.
Не чемно.
А по-справжньому.
💫 
Вони зупинилися біля її будинку.
— Це було жахливо, — сказала Марта.
— Це було прекрасно, — відповів він.
— Я впала на людину.
— Ти сміялася.
— Я принизилася.
— Ти була живою.
Вона подивилася на нього.
Його крила ледь світилися у світлі ліхтарів.
— Мені було добре, — тихо сказала вона.
Він зробив крок ближче.
— Мені теж.
Пауза.
Холодне повітря. Тепле дихання.
Щось між ними.
— Але не через нього, — додала вона.
— Я знаю.
— Це проблема?
— Це… ускладнення протоколу.
Вона усміхнулася.
— Мені подобаються ускладнення.

Любов не з’явилася.
Але з’явилося щось небезпечніше.
Вони почали сміятися разом.