Розділ 3.Інструкція з кохання (якої не існує)

Марта прокинулася від запаху кави.
Це було дивно.
Вона жила одна. Кава зазвичай з’являлася тільки після довгих внутрішніх переговорів із власною лінню.
Вона розплющила очі.
На кухні хтось наспівував.
Чоловічим голосом.
— Ні, — пробурмотіла вона, накриваючи голову подушкою. — Якщо я цього не бачу, цього не існує.
— Кава холоне, — пролунав голос Купідона.
Вона застогнала.
— Чому ти тут досі?
— Місія не завершена.
— А як же небесний офіс? Планерки? Хмари?
— У нас гнучкий графік.
Вона сіла в ліжку.
— Ти зробив каву?
— Так.
— Ти знаєш, як працює кавоварка?
— Я бог кохання, не печерна людина.
☕ 
На кухні її чекав Купідон — босоніж, у тій самій розстебнутій сорочці, з чашкою в руці.
Він виглядав так, ніби знімався в рекламі «Ранок із ідеальним чоловіком».
— Це несправедливо, — пробурмотіла Марта, сідаючи за стіл.
— Що саме?
— Ти виглядаєш так, ніби в тебе є персональний стиліст.
— Є.
— Звісно.
Вона зробила ковток кави.
І завмерла.
— Це… ідеально.
Він усміхнувся.
— Я вивчив твої вподобання.
— Ти шпигун.
— Я уважний.
Вона намагалася не посміхатися.
Не вдалося.
📜 
— Сьогодні, — урочисто сказав він, розгортаючи золотий сувій, — у нас перше побачення.
— У нас? — Марта підняла брову.
— У тебе.
— З ким?
Він клацнув пальцями — у повітрі з’явилося зображення чоловіка.
— Андрій. 31 рік. Архітектор. Любить собак, джаз і довгі прогулянки.
— Це звучить як профіль із додатку знайомств.
— Ми були першими.
— І що, він ідеальний?
— За всіма параметрами.
— Це насторожує.
👗 
— Тобі треба одягнути щось романтичне, — заявив Купідон.
— Я одягну джинси.
— Ні.
— Так.
— Сукню.
— Джинси.
— Сукню.
— Я живу тут.
Він склав крила й подивився на неї так, ніби вирішував долю цивілізації.
— Компроміс?
— Джинси й гарна блуза.
— Приймається.
Вона пішла до шафи.
— Ти не заходиш, — попередила вона.
— Я бачив мільйони людей.
— Не в моїй спальні.
— Справедливо.
Він залишився за дверима.
— І не підглядай!
— Я бог. Мені не потрібно підглядати.
— Це звучить ще гірше!

Коли Марта вийшла, він на секунду завмер.
— Що? — насторожено запитала вона.
— Нічого.
— Ти дивишся.
— Я оцінюю.
— Це звучить як дивишся.
Вона була в простих джинсах і м’якій кремовій блузі. Волосся розпущене. Мінімум макіяжу.
Просто Марта.
І чомусь це виглядало краще за будь-які небесні стандарти.
— Він не оцінить, — пробурмотів Купідон.
— Хто?
— Архітектор.
— Ти ревнуєш?
— Я не ревную.
— Ти ревнуєш.
— Я професійно стурбований.
— Це нова форма ревнощів?
🍷 Побачення №1 — Архітектор без іскри
Кафе було затишним. Свічки. Тиха музика. Ідеальне місце для першого побачення.
Купідон сидів за сусіднім столиком, у капелюсі й темних окулярах.
— Ти серйозно? — прошепотіла Марта.
— Я спостерігаю.
— Ти виглядаєш як підозрілий шпигун.
— Це маскування.
— Ти сяєш.
— Це мінімальне сяйво.
Андрій був… приємний.
Ввічливий. Розумний. Усміхнений.
— Ти любиш подорожувати? — запитав він.
— Люблю, — відповіла Марта. — Особливо додому після невдалих побачень.
Він засміявся.
— Гарне почуття гумору.
Купідон нахилився вперед.
— Сміється, — пробурмотів він. — Це добре.
— Ти говориш сам із собою, — прошепотіла офіціантка.
— Я молюся, — відповів він.

Розмова йшла легко.
Занадто легко.
Без метеликів.
Без напруги.
Без тієї дивної магії, яку не поясниш словами.
Просто… приємно.
Марта відчула розчарування.
— Він ідеальний, — сказав Купідон, коли Андрій відійшов. — Чому ти не сяєш?
— Бо я не лампочка.
— Іскри немає.
— Не все вирішують іскри.
— Вирішують.
— Ти бог драматичних ефектів.
— Я бог кохання.

Коли Андрій повернувся й поклав руку на спинку її стільця, Купідон стиснув щелепу.
— Ти знову говориш сам із собою, — сказала офіціантка.
— Я… аналізую.
— Ти ревнуєш, — прошепотіла Марта, проходячи повз нього до вбиральні.
— Я не ревную.
— Ти дивишся на нього так, ніби він образив твою хмару.
— Він неправильно сидить.
— Він сидить.
— Неправильно.
Вона ледь стримала сміх.
🌙
— Мені було приємно, — сказав Андрій.
— Мені теж, — відповіла Марта.
І це була правда.
Але коли він нахилився, щоб поцілувати її в щоку, вона відчула лише ввічливість.
Не магію.
Не тепло.
Просто правильний жест у правильний момент.
Купідон стояв поруч, руки в кишенях, крила ледь тремтіли.
— Ну? — запитав він, коли Андрій пішов.
— Він чудовий.
— Але?
— Але я нічого не відчула.
Він видихнув.
І виглядав… полегшеним.
— Це нормально, — швидко сказав він. — Перше побачення — це статистика.
— Ти радий.
— Я об’єктивний.
— Ти радий.
— Можливо, трохи.
💫 
Вони йшли додому пішки. Ніч була м’якою, повітря пахло зимою й чимось новим.
— Може, зі мною щось не так, — тихо сказала Марта.
Він зупинився.
— З тобою все так.
— Тоді чому я нічого не відчуваю?
Він зробив крок ближче.
Надто близько.
— Бо ти чекаєш не того.
— А чого?
Він підняв руку — ніби хотів торкнутися її щоки. Завмер.
Не торкнувся.
— Того, що не можна створити стрілою, — прошепотів він.
Їхні погляди зустрілися.
І цього разу Марта не відвела очей.
Серце в грудях раптом забилося швидше.
— Це… — вона ковтнула повітря. — Це не частина місії.
— Ні, — тихо відповів він.
І вперше за весь час вони обоє злякалися.
Бо щось пішло не за планом.

Інструкція з кохання існувала.
Але вона точно не передбачала, що Купідон стане головною помилкою у власному протоколі.