Розділ 2.Доставка Купідона

Світло згасло так само раптово, як і з’явилося.
У кімнаті знову стало видно звичні речі: диван із пледом, недоїдений шматок піци, келих вина… і чоловіка з крилами посеред вітальні.
Марта моргнула.
Потім ще раз.
Чоловік не зник.
— Добре, — повільно сказала вона, — або я зійшла з розуму, або ти поясниш, чому в моїй квартирі стоїть напівоголений ангел із луком.
Він усміхнувся.
І ця усмішка була настільки безсоромно ідеальною, що навіть її внутрішній сарказм на секунду розгубився.
— Не ангел, — відповів він. — Купідон.
Пауза.
— Серйозно? — Марта схрестила руки на грудях. — Той самий? У підгузку з листівок?
Він скривився.
— Це наклеп і застарілий брендинг.
🏹 
Він був… надто реальний.
Високий. Широкі плечі. Біла сорочка розстебнута на кілька ґудзиків, ніби він щойно зійшов із обкладинки журналу «Небесна привабливість». Легка щетина підкреслювала лінію щелепи. Його крила були напівпрозорими, ледь мерехтіли, ніби складалися зі світла.
Марта швидко відвела погляд.
Не тому, що соромилася.
Просто… це було занадто.
— Добре, Купідоне, — сказала вона, — припустимо, ти справжній. Що ти робиш у моїй квартирі?
Він озирнувся, ніби вперше помітив обстановку.
— Затишно. Є піца?
— Відповідай на запитання.
— Я тут із місією.
— Звісно. У вас завжди місії.
Він підняв лук.
— Я маю допомогти тобі знайти кохання.
Марта подивилася на нього.
Потім на піцу.
Потім знову на нього.
— Ти запізнився років на десять.
🍕 
Купідон підійшов до столу, взяв шматок піци й уважно його розглянув.
— Це ритуальна страва?
— Це вечеря для самотніх людей, — сухо відповіла Марта.
Він відкусив.
Його очі розширилися.
— Це… неймовірно.
— Це заморожена піца з акції.
— Людство досягло великого.
Марта не стримала усмішки.
І одразу ж насупилася.
— Не думай, що піца купить мою довіру.
— Мене не можна підкупити піцою, — серйозно сказав він, доїдаючи шматок. — Але можна зацікавити.
📋 
Він клацнув пальцями — у повітрі з’явився сувій, що світився золотом.
— Що це? — запитала Марта.
— Твоя справа.
— У мене є справа?
— У кожного є справа, — сказав він, розгортаючи сувій. — Марта. 29 років. Копірайтерка. Скептична. Схильна до сарказму. Ідеалізм прихований під шарами розчарування.
Вона звузила очі.
— Ви там шпигуєте?
— Ми спостерігаємо.
— Це звучить гірше.
Він проігнорував.
— Завдання: відновити віру в любов. Рекомендований метод: три побачення.
— Три побачення? — Марта пирхнула. — Я пережила більше катастроф, ніж у вас стріл.
— Мої стріли безвідмовні.
— Ти вистрілив у холодильник.
Він відкашлявся.
— Це була… розминка.

Він підійшов ближче.
Надто близько.
Марта відчула запах — щось тепле, свіже, ніби повітря після грози.
— Ти боїшся, — тихо сказав він.
— Я не боюся.
— Ти не віриш.
— Це різні речі.
Він нахилив голову, розглядаючи її, ніби вона була загадкою.
— Твоє серце закрите.
— Моє серце має пароль.
— Я можу його підібрати.
— Спробуй, — викликнула вона.
Їхні погляди зустрілися.
І на секунду світ став тихішим.
Без жартів.
Без сарказму.
Без захисту.
Просто двоє людей.
І щось нове між ними.
Марта першою відвела погляд.
— Отже, — сказала вона, — ти плануєш водити мене на побачення з випадковими чоловіками?
— Не випадковими. Відібраними.
— Небесним алгоритмом?
— Дуже точним алгоритмом.
— Він працює краще за додатки знайомств?
— Ми працювали ще до інтернету.
— Це не аргумент.

Він узяв її телефон.
— Що це?
— Смартфон.
— Навіщо?
— Щоб ігнорувати людей швидше.
Він натиснув кнопку — екран засвітився.
— Ого. Магія.
— Це технології.
— У нас теж є технології.
— У вас є сувої.
— Вони екологічні.

— Слухай, — сказала Марта, — ти не можеш просто жити тут.
— Я не живу. Я виконую місію.
— Ти їси мою піцу.
— Це частина інтеграції.
— Ти спатимеш на дивані.
— Я не сплю.
— Чудово. Тоді просто лежи тихо й не світися.
Він усміхнувся.
— Ти смішна.
— Я втомлена.

Квартира занурилася в тишу.
Марта лежала в ліжку, дивлячись у стелю.
У її вітальні був Купідон.
Справжній.
І він виглядав… занадто добре.
— Це нічого не означає, — прошепотіла вона сама собі. — Він тут тимчасово. Як доставка піци. Тільки з крилами.
У вітальні щось тихо дзенькнуло.
— Ти ще не спиш, — пролунав його голос.
— Я намагаюся зрозуміти, як поясню це психотерапевту.
Він з’явився у дверях, спираючись на косяк.
Світло місяця падало на його плечі.
— Завтра, — сказав він, — почнемо.
— Що саме?
— Твоє кохання.
Вона закотила очі.
— Удачі тобі.
Він посміхнувся.
— Удачі нам.

Вона ще не знала, що найбільша небезпека — не невдалі побачення.
А те, що її серце вперше за довгий час почало прислухатися.
До нього.