Розділ 1 .Дівчина, яка не вірить у Валентина

Марта не ненавиділа День святого Валентина.
Вона ненавиділа те, що він робив із людьми.
Ще зранку місто виглядало так, ніби хтось перевернув гігантський відерце з рожевим сиропом і посипав усе блискітками. Вітрини магазинів кричали про «ідеальні подарунки», кав’ярні пропонували «лате для двох», а соцмережі вже з ночі були завалені фото букетів, каблучок і підписів на кшталт: «Коли знаєш — знаєш 💍».
— Коли знаєш — знаєш, — пробурмотіла Марта, загортаючись у шарф і намагаючись не дивитися на гігантське червоне серце у вітрині квіткового магазину. — А коли не знаєш — маєш знижку на суші для однієї.
Вона зупинилася на пішохідному переході. Поруч стояла пара — хлопець обіймав дівчину ззаду, притискаючи її до себе, ніби боявся, що вона втече. Дівчина сміялася і тримала в руках букет тюльпанів.
Марта відвернулася.
Не тому, що їй було боляче.
Просто… трохи незручно дивитися на чуже щастя, коли твоє життя більше нагадує список покупок без пункту «любов».
Світлофор загорівся зеленим.
— Рухаємося далі, — сказала вона собі. — Без драм. Без ілюзій. І без чоловіків із букетами, які в’януть швидше, ніж їхні обіцянки.

Марта працювала копірайтеркою в невеликому маркетинговому агентстві. Її робота полягала в тому, щоб переконувати людей купувати речі, які їм не потрібні, за гроші, яких у них немає.
Іронія долі: вона могла продати будь-що.
Окрім ідеї, що любов — це гарна інвестиція.
— Марто, ти геній! — вигукнула її колега Оля, підбігаючи з ноутбуком. — Подивись, який слоган ти написала для ювелірного бренду: «Кохання, яке не потребує пояснень». Це ж шедевр!
— Це ж маркетинг, — сухо відповіла Марта, відпиваючи каву. — Кохання завжди потребує пояснень. І бажано — письмових.
— Ти просто ще не зустріла «того самого», — співчутливо сказала Оля.
— Я зустрічала. Двічі. Один з них позичив у мене гроші й зник. Інший зник без грошей. Прогрес очевидний.
Оля засміялася.
— Ти цинічна.
— Я реалістка з досвідом.

Марта не завжди була такою.
Колись вона вірила в метеликів у животі, спільні сніданки та повідомлення «Доброго ранку, кохана».
Потім з’явився Артем.
Побачення №1: Артем — майстер обіцянок
Він був чарівним.
Говорив красиво.
Дивився так, ніби вона — єдина жінка у світі.
— Я ніколи не відчував нічого подібного, — казав він на третьому побаченні.
На четвертому — позичив у неї гроші «на термінову ситуацію».
На п’ятому — перестав відповідати.
— Сподіваюся, — сказала Марта, видаляючи його номер, — твоя термінова ситуація була варта моїх заощаджень.
Побачення №2: Сергій — романтик із графіком
— Я люблю планувати, — сказав він, розкладаючи серветки за кольором.
— Це… добре?
— Наші зустрічі будуть по середах і суботах з 18:00 до 21:00.
— А якщо я захочу побачити тебе в неділю?
Він подивився на неї так, ніби вона запропонувала хаос.
— Неділі зарезервовані для самоаналізу.
— А для почуттів у тебе є слот?
Він задумався.
Вона — ні.
Побачення №3: Максим — поет катастроф
— Твої очі, — сказав він, — як осінній смуток.
— У мене зелені очі.
— Це метафора.
— Це неправда.
Він образився. Вона замовила десерт.

Після роботи Марта зайшла в супермаркет. Полиці ломилися від коробок у формі сердець, плюшевих ведмедів і шоколаду з написами «Ти моя вічність».
— Моя вічність — це дедлайн у понеділок, — пробурмотіла вона, кладучи в кошик заморожену піцу, пляшку вина і шоколад без сердець. Просто шоколад. Без зобов’язань.
На касі перед нею стояв чоловік із величезним букетом троянд.
— Це так мило, — сказала касирка.
— Так, — він посміхнувся. — Дружина сказала: або квіти, або я.
Марта пирхнула.
— Чесний ультиматум.

Її квартира була маленькою, але затишною. Тепле світло лампи, плед на дивані, книжки на підвіконні.
Місце, де ніхто не обіцяв вічності.
І ніхто не зникав без пояснень.
Вона кинула пальто на стілець, увімкнула музику й поставила піцу в духовку.
Телефон дзенькнув.
Повідомлення від мами:
«Доню, з Днем святого Валентина! Ти вже не сама?»
Марта закотила очі.
«Мамо, я ніколи не сама. У мене є піца.»
Три крапки…
Мама друкує…
«Піца не обійме тебе вночі.»
Марта подивилася на духовку.
— Зате вона не краде ковдру.

Поки піца пеклася, Марта сиділа на підвіконні з келихом вина й дивилася на місто.
Вікна навпроти світилися теплом. Десь хтось сміявся. Десь хтось сварився. Десь хтось цілувався.
Життя відбувалося.
Без неї.
— Я не проти любові, — тихо сказала вона. — Я проти ілюзій.
Вона хотіла чогось простого.
Не метеликів.
Не драм.
Не обіцянок «назавжди» на третьому побаченні.
Просто когось, хто залишиться.
Хто не зникне.
Не збреше.
Не перетворить її на тимчасову зупинку.
Вона зробила ковток вина.
— Але, здається, це дорожче за ювелірку з реклами.

Коли піца була готова, а фільм обраний, у двері подзвонили.
Марта завмерла.
Вона нікого не чекала.
Сусіди? Доставка? Помилка?
Дзвінок повторився.
Вона підійшла до дверей і глянула у вічко.
Нікого.
— Чудово, — пробурмотіла вона. — Привиди теж святкують Валентина.
Вона вже хотіла повернутися до дивана, коли за її спиною раптом спалахнуло м’яке золотаве світло.
Марта повільно обернулася.
Світло згущувалося в повітрі, ніби хтось малював сонце просто в її вітальні.
— Ні, — сказала вона. — Ні-ні-ні. Я сьогодні випила лише один келих.
Світло стало яскравішим.
І почало набувати форми.
Високої. Людської.
З крилами.
Марта повільно поставила келих на стіл.
— Добре, — видихнула вона. — Якщо це галюцинація, то хоча б симпатична.
Світло згасло.
І він зробив крок уперед.

Її життя щойно збиралося змінитися.
І Марта навіть не підозрювала, що найгірше, що може статися в День святого Валентина, — це не бути самотньою.
А закохатися.