Купальський вінок

Так незвично та незатишно. Як і завжди було. Хоча раніше так різко це не відчувалося.

Мабуть тому, що я не ночувала в цьому будинку вже років з десять.

Після смерті діда, а згодом і баби, повертатися сюди — на вихідні, канікули чи у відпустку — я сенсу не бачила. Тим паче, після нескінченних сварок з родичами через поділ майна, будинок для мене й зовсім втратив будь-яку цінність. Якби би не сумувала, якби не тягнуло, але я не могла знайти в собі сили хоч раз навідатися сюди.

Без них хата втратила тепло, тут більше не пахло сіном та налісниками, а чулося лише гучне клацання старого годиннику.

Не знаю, скільки часу я спостерігаю за цим павуком на стелі. Чоловік широко розкинув руки, збив теплу ковдру в ногах та тихо сопів. Трирічна донька в подібній позі розкинулася поряд, час від часу посміхаючись уві сні. Ніч була теплою, хоча останні тижні видалися дощовими та непогожими. Раніше всередині літа тут було нестерпно жарко.

Павук поповз далі, а я закинула руку за голову на поглянула у бік вікна. Старі сріблясті штори хиталися від вітру, за вікном було чути поодиноке квакання жаб на ставку, там, за городом, на якому вже давно не росло нічого, окрім бур'яну та деревію.

Думки, спогади, калейдоскоп уламків з дитинства та юності... Я й не помітила, як думками повернулася в ніч на Івана Купала, в далекому тринадцятому році.

... Стук-стук-стук!

Я з переляку схопилася на розкладному дивані. Перекотилася на іншу сторону ліжка та схопила телефон. О пів на другу ночі. Може, то наснилося?

— Лєрка! — гучний шепіт за вікном. Гавкіт собаки у дворі.

Всередині похололо. Навряд чи кому-небудь хотілося почути серед ночі зловіщий шепіт за вікном. Гуркнула хвіртка у загороду. Гавкіт пролунав під вікнами.

— Лєра! — трохи гучніше. — Кубік, тихо!

— Ідіот! — зле прошепотіла я, після того, як впізнала голос друга. Встала з дивану на підійшла до прочиненого вікна. Відсунула штору. В очі вдарило світло ліхтарика на телефоні.

Дімка стояв, ледь помітно хитаючись, та широко посміхався мені. Кубік весело бігав навколо. Хотілося вийти й вмантулити придурка.

— Ти ідіот? — перше, що запитала. — Ти бачив, котра година? Зараз дід проснеться, він тобі жопу надере. І вимкни ти це довбане світло!

— Лєрка, вилазь! Треба твоя допомога, — відповів він, але світло вимкнув.

— Знову на голову воду холодну лити? Ти від цього не трезвієш.

Декілька тижнів тому, п'яний Дімка прийшов вночі й просив, аби я вилила на нього декілька відер води з колодязю. Він обіцяв мамі, що більше не прийде п'яним з клубу, тому вирішив, що обливання холодною водою серед ночі — саме те, що допоможе прийти до тями. Я відмовляла його по телефону, потім кинула слухавку й написала гнівне, довге, пояснювальне повідомлення, але він все одно — так само, як і сьогодні — витягнув мене з хати й повів до колодязю через дорогу.

Крик стояв на всю округу. На ранок Дімка натужно кашляв та божився мамі, що до такого більше не вдасться. Дід посміявся, але суворо наказав більше не вилазити з вікон серед ночі.

— Та нє... Треба вінок забрати. Вилазь давай! — нетерпляче сказав він.

— Не полізу! — злим шепітом відповіла я. — Зараз малі попрокидаються й галасу нароблять. Йди проспися!

Я вже хотіла зачинити вікно, як Дімка мовив:

— Вона сказала мені, що піде зі мною гуляти тільки тоді, як я її вінок дістану.

— А ти знаєш, як він виглядає? Дівчата з сусідніх сіл приїжджали, ти бачив, скільки там тих вінків?!

— В неї там зав'язана стрічка червоно-біла. Як ця хуйня, яку дівчата раніше самі в'язали та на руці таскали, — він ткнув пальцем на свій зап'ясток. — Слово кончене... — він звів брови та почав стискати-розтискати кулак. Ніби хотів спіймати те "кончене" слово з повітря.

— Фєнічка?

— О! — голосно викрикнув він.

— Не ори! - зле прошипіла я.

— Фєнічка, точно, — голосним шепітом відповів він. — Вилазь, Лєрка, треба його дістати.

Я зітхнула, але озирнулася вглиб кімнати, шукаючи кофту. Ніч тепла, але здіймався вітер. Я навшпиньках пройшла до стільця, надягнула кофту та зачинила двері до своєї кімнати, аби ніхто з менших не помітив, що мене немає. Знову підійшла до вікна та почала знімати москітну сітку.

— Лєрка, ти знімай, а мені поссать треба, — і пішов за ріг будинку.

— Ой, придурок... — протягнула я. Добре, що вікна дідової і бабиної спальні виходили на дорогу, а не на город. Тапки забула. Вискочила до веранди та схопила перші, що попалися під руку.

Бабині. Ай пофіг.

Треба бігти назад, поки Дімка всю хату на ноги не підняв. Тихенько прокралася в свою кімнату, зачинила двері та полізла у вікно.

Знову спалахнуло світло. З-за будинку вийшов Дімка з телефоном в зубах, на ходу зав'язуючи шнурок на спортивках. Потім підійшов до вікна, поклав телефон до кишені та простяг до вікна руки. Я незграбно залізла до підвіконня та почала так само незграбно вилазити. Нога намацала виступ на стіні будинку, який щороку дід вифарбовував смолою. Дімка притримав мене та не дав впасти, як я отспулася лівою ногою.

— На ліву ногу, — буркнула я.

— Шо? — перепитав друг.

— На ліву ногу оступилася.

— Хєрня це все... Пішли.

У загороді тихо. Тільки кролі в клітках переполошилися. Кубік відважно вирушив за нами.

— Так, Лєр, — звернувся до мене хлопець. — Потримай телефон, я борону відіпру.

Кожного вечора дід ставив під хвіртку на город важку металеву борону. Не знаю, навіщо він це робив, але так йому було спокійніше. Дімка он через паркан з шиферу лазить, тому якщо комусь закортить, він знайде спосіб, як проникнути до двору. З гучним бахом він кинув борону на паркан.

— Тихіше, Діма! — вкотре прошипіла я. — Ти зараз всіх побудиш і тебе повісять на тії фєнічці.

— Не бурчи, я тихо, — п'яно посміхнувся він і відчинив хвіртку на город.

У березі — так ми завжди казали — життя вирувало: верби шуміли, чулися поодинокі зойки птахів, жаби квакають ще дужче. Ми йшли вузькою стежкою вздовж городу, уважно дивлячись під ноги. Бадилля картоплі буйно розросталося, під вагою падало на стежку, тому час від часу ноги неприємно шкрябало. Холодна нічна роса щедро змочила гумові тапки. Я йшла крок у крок з Дімкою, котрий освічував дорогу попереду. Закінчився город, ми забрели у густу високу траву та рушили до грунтової стежини, яка звилисто пролягала на пагорбах, густо вкритих кущами та деревами. Кубік йшов біля мене, лоскотить хвостом литки. Я загорнулася в кофту та дещо нервово роззирнулася по сторонам. Не сказати, що з Дімкою було страшно. Не по собі мені серед ночі у цих хащах. Ніби звідусіль за тобою спостерігають.