Історії помилок

Ліс зустрів сирістю і багнюкою. Лише старше покоління, як найдосвідченіше бодро крокувало в резинових чобітках. А от кросівки молоді постійно норовили роз'їхатись, наліпивши на себе цілі кучугури болота.

Чи то співпадіння, чи то вища воля, але не дивлячись на побоювання, потрібну стежку знайшли одразу. Могилу, підвічену променями сонця,що пробивались крізь щільне листя дерев , також, просто неможливо було пропустити.

— Цього не може бути. — Марк обережно розсунув гілки розглядаючи фігуру чоловіка. 

Він розчистив хустиною напис і схилив голову в молитві.

Жінки відійшли на крок, намагаючись не заважати.

— Допоможіть мені — пронісся повз них тихий шепіт

— Як? — зашепотіла у відповідь Люся — Ми привели твого правнука, як обіцяли.

— Ненавидить. — застогнав вітер — Покличте мене.

Катя повернулась до бабці, наче запитуючи її про щось.

— Ти можеш сама. — кивнула та — Тільки спитай у Марка, чи він готовий.

— До чого готовий? — Марк розпрямився, відкидаючи траву, що щойно вирвав з могили

— Ваш предок хоче поговорити. Ви готові побачити його?

— Я досі не вірю у примар і не розумію,  навіщо це Вам?

— Ну вважайте, що ми віримо. І по дурості своїй — Алла демонстративно глянула на Люсю — пообіцяли допомогти йому. Тому зробіть милість-погодьтесь і ми закінчимо з цим всім.

— Тільки тому що це важливо для Вас. — серйозно кивнув головою чоловік.

— Ба, а може ти? Сама знаєш, чим минулий раз закінчилось.

— Ти і сама зможеш. — повторила жінка — Просто контролюй силу. Ти впораєшся.

Дівчина важко зітхнувши, відійшла трошки вбік і почала  пританцьовувати. На цей раз вона не зняла хустку. Проте, та і сама впала після одного з поривів вітру.

— Це що, якась спеціальна фарба? — Марк махнув рукою на Катерину, помітивши перші сполохи срібла у її нерівно обстриженому волоссі — А з обличчям як вийшло? Ви щось підляли мені за столом?

— Любий, — скривилась Анна —  ти можеш вважати, як тобі зручно. Але зрозумій одне: нам від тебе нічого не потрібно.

На цей раз туманна фігура з'явилась майже одразу. І так само швидко вона прийняла облік чоловіка в сюртуку. 

— Моя кров. — протягнув він з завиванням і схилив голову на бік — Я так довго цього чекав. Підійди ближче-дай роздивитись потомка великого роду.

Марк так і продовжував стояти, невірячи переводячи погляд з однієї жінки на іншу.

— Дозволь мені облігчити душу. — простогнав привид, на мить втрачаючи форму — Вислухай мене.

— Ти, — Марк сковнув, ховаючи руки, що вже помітно тряслись — ти проклятий воєвода? 

— Так ось, як мене кличуть діти. — похитав головою привид — Думаю, що так. Я і сам себе проклинав весь цей час.

Злість, що передавалась в роду, як найбільший скарб, перемогла страх і Марк вже зло стиснувши кулаки, таки зробив крок вперед:

— І цілком заслужено, чи не так? На шо ти проміняв свою кров? На купку золота, чи якусь красуню, що обіцяла тобі синів?

— Дозволь, я просто розповім все, по порядку.

І не дочекавшись заперечень привид почав:

— Із своєю жінкою я познайомився після однієї із битв. Тоді, ми із моїм добрим другом і кузеном знатно покуражились і обидвоє заліковували рани в гостях у місцевої знаті. Ми обидва закохались в її бездонні чорні очі з першої зустрічі. І обидва просили її руки. Переміг я. Це були найщасливіші роки мого життя. І ось, після одного з поранень мене відправили керувати цими землями і замком. Спочатку я не хотів брати сім'ю із собою,оскільки місця тут були не спокійні,(чомусь саме на цей замок раз за разом здійснювали набіги, ігноруючи сусідні) а із війська лише два десятки зелених сопляків.  Але Ользі вдалось мене переконати. Не останню роль зіграло те, що зовсім поруч обоснувався кузен. Він пішов у відставку раніше, а його землі були значно більшими. Відповідно і армія яка-неяка була. Якби що - до приходу підмоги протримались би. І ось, коли прийшла звістка про наближення орди - я відправив гінця в сусідній замок, за підмогою. А коли він повернувся - не повірив своїм очам. Мій друг і кузен, вимагав оплату за допомогу. І не просто золото, чи каміння. Він  хотів, щоб я особисто привіз їх і попросив. Списавши цю вимогу на прості причуди і зверхність старого друга, я зібрав потрібну сумму і виїхав. Я вважав, що нічого не втрачаю, оскільки він написав, що вже вирушив на зустріч, але в бій піде лише після особистого прохання. Тому я в будь-якому випадку повинен був встигнути повернутись і все підготовувати. Та приїхавши в табір, я потрапив у засідку. Вислухавши прохання, друг прийняв ларець, а потім посміхнувся і встромив ніж мені в живіт, повертаючи золото із словами: "Залиш собі. А я вирішив забрати Ольгу". Не знаю, чому мене не добили, а так і залишили помирати на тій галявині. Не знаю скільки часу я пролежав там у безпам'ятстві. Коли оклигав - виявилось, що я досі можу стояти на ногах і тримати зброю, яку в мене так і не забрали. Мечом виривши ямку я поклав у неї ларець і пішов пішки до свого замку. Та я спізнився, зустрівши лиш траурну церемонію, що йшла на пагорб. Мені вдалось поговорити із одним старим слугою, що прийняв мене на диво привітно і розповів про загибель всієї родини, окрім Софії. А також, що він на власні очі бачив, як кузен після бою віддавав золото татарину і вони обіймались.  Я не міг повернутись, доки не помщусь. Просто не міг. Якийсь час я переховувався на цвинтарі, а дочекавшись коли кузен, як ні в чому не бувало, приїхав на весілля доньки - вистежив його в лісі, на зворотній дорозі. Він навіть не заперечував звинувачення. Навпаки хвалився тим, як все обставив і як вбивав наших дітей, на очах у "зрадниці". Від тої розповіді складалось враження, що він давно втратив розум. Жалів він лиш про одне, що старшу дочку пригледів собі один із воїнів і не дозволив вбити. Що було далі я не зовсім пам'ятаю. Знаю лише, що вбив його і відсік голову. А потім спробував повернутись у замок, щоб розповісти все доньці. Та, нажаль, на цей раз мені забракло сил. Прив'язаний до тіла, я чув як проклинає мене улюблена донька і сам себе ненавидів. За те, що дозволив Ользі приїхати зі мною, за те, що повірив кузену, за те, що не помер разом із ними. А потім я заснув. Розбудили мене зовсім нещодавно і я сподівався, що побачу свого потомка, але це був не він.  Ти залишав комусь свою кров? Можливо, поранений в бою нещодавно? Згадай. Ці люди можуть бажати зла твоїй родині.