Важливі розмови і рішення

За декілька годин, коли поїхала поліція і швидка, усі сиділи за великим овальним столом в столовій. Ніна стенала, що стіл майже пустий. Гості переконували, що це найшикарніший стіл, який вони взагалі бачили. І це дійсно було так. Господиня від неочікуваності розморозила і розігріла усе експериментальне меню, що зберігалось в морозилці після дегустації. Чого тільки не було: і риба і м'ясо і овочі усіх сортів і гатунків. Частина блюд була відразу у декількох варіаціях.

— Шкода того меншого хлопчика — нарешті заговорила про щось крім їжі жінка — Такий молоденький і вже психіка не здорова.

— Нічого собі хлопчик — хмикнула Анна — Та то вже дорослий мужик. В його віці встигають і дітей наклепати і в армії відслужити.

— Так може, — не здавалась Ніна — В нього в армії психіка і порушилась? Не усі готові до служби.

— Та не служив він. — втрутилась Марія — Дубівцева в свій час свиню продала, щоб відмазати. Може, якби відслужив, то й людиною би став, а не злодієм.

А вся справа в тому, що коли поліція приїхала, (На диво швидко, доречі.) то передавши колишнього чорнокнижника швидкій, вони були вимушені викликати ще одну. Просто жінки в один голос розповіли, що почули вночі злодія і не бажаючи лякати господиню, піддавшись емоціям і пагубному впливу героїчного кінематографа, рвонули слідом за чоловіками. Перший послизнувся на сходах і його швидко скрутили, а от спільник вирішив тікати дахом і навернувся з нього. Поліція все зафіксувала і пішла до першого з чоловіків. І тут, цей не надто мудрий, почав верещати, що Сірого бабка швирнула об стіну. На запитання:"Як саме?" Він чесно сказав:  "Вона  — тикаючи пальцем в Марію — як розвернеться. Як закричить, а він як полетить і хрясь." Поліція лиш посміялась, що небезпечні тут старенькі-більшими від них хлопами, як тарілками кидаються і  передавши чоловіка в руки медикам, поїхали.

І ось, тепер, Ніна силіла жаліючи чоловіка і переконуючи Марка  пробачити бідолагу. Усі інші лиш кривились від такої доброти і наминали смаколики, не забуваючи давати коментарі, які жінка встигала записати в свій зошит.

— Все таки добре, що ти снодійне випила. — Марк погладив ще невеличкий животик — І щастя, що дівчата зустрілись на шляху. 

— Я і сама не уявляю, щоб було, якби не вони.

— Тоді — втрутилась Алла, якій було не зручно від таких вихвалянь — ми б замерзли десь в полі, не знайшовши теплого місця. І усі би похворіли.

— Я не знаю, як Вам віддячити. — розвів руки чоловік.

— Великої чашки м'ятного чаю було б достатньо. — засміялась Катя. — Ніна просто неймовірно його готує.

Марк підірвався допомогти дружині, та Анна рукою посадила його, киваючи внучці. На подив, та і не подумала встати. Дівчата заозерались, мовчки вирішуючи хто з них  піде на допомогу. В решті відправивши Аллу.

Коли звуки Ніниних кроків стихли, Катя ігноруючи бабусин засуджуючий погляд, почала:

— Ми хотіли поговорити з Вами наодинці.

— Так-так — чоловік митушливо розправив серветку на столі — Вам щось потрібно? 

— В певній мірі. — обережно протягнула Катя. — Я розумію, що така людина, як Ви, наврядчи вірить у містику. 

Дівчата пильно вдивлялись в обличчя чоловіка, шукаючи хоч якісь емоції. Та з нього б точно вийшов відмінний гравець в покер.

— Коротше, — не витримала Люся — в лісі є старий цвинтар. І там, ми зустріли привид Вашого предка. 

За столом роздався дружній жіночий стогін.

— Ну, що? — обурилась дівчина — Таке як не підноси, а краще не буде. Так хоч час зекономили.

— Вона права. — втомлено проговорила Катя — Ми б хотіли попросити Вас сходити з нами туди. Ваш предок шукає упокою. І він дуже просив привести Вас туди.

— Отже так. — вдарив долонями по столу чоловік — Я вдячний вам за все. І не знаю яка мета цієї розмови-проте ви праві: ні у яких привидів я не вірю і нікуди з Вами не піду. Тим паче до могили проклятого Воєводи.

— Чому проклятого? — зацікавилась Люся

— Ви щось вже знаєте? — підняла брову Катя — Звідки така впевненість у тому, куди ми Вас хочемо відвести?

— Я знаю історію свого роду. — раптово заспокоївся Марк, потираючи перенісся— І єдиний похований в цій місцевості чоловік нашого роду -проклятий Воєвода. Тому це просто логіка.

— Так чому він проклятий? — не заспокоювалась Люся

— Гаразд, я розповім, тільки Ніні того знати, поки,  не потрібно. Дуже вона чутлива стала під час вагітності.

Чоловік піднявся і пройшовши до вікна розпочав:

— Ще за часів Литовського князівства, один з моїх предків був удостоїн честі керувати цими землями. І це, цей наділ, дійсно був честю і виключенням з загальних правил. Предок відправився сюди із родиною після важкого поранення. З собою взяв лиш декілька чоловіків охорони. Хоча часи тоді були неспокійні, як ви знаєте. З півдня періодично робили набіги татари. Але сам замок збудований, як фортифікаційна споруда і дозволяв навіть малими силами втримати його, дочекавшись підмоги. І ось, в один із літніх днів, в замок прийшла звістка про орду, що наближається і менше як за тиждень буде в нас. Відразу відправили гонців до князя і почали готуватись до оборони. А за три дні, до нападу, раптом виявилось, що воєвода втік, разом із усім золотом і частиною коштовностей своєї дружини. Думаю, не потрібно говорити, що стається, коли щезає головнокомандувач навіть маленького війська. Чутки швитко розлетілись коридорами фортеці, сіючи паніку і розбрат. Тим паче, що воїни, які знаходились у ціх стінах були ще зовсім недосвідченими. Жодного готового прийняти командування так і не знайшлось. Частина слуг вирішили рятуватись втечею, вкравши коней. Частина просто безтолково тинялась замком, завиваючи на всі лади. 

Чоловік різко пересік кімнату і в декілька ковтків осушив свій келих.

— Всі загинули? — хлюпнула носом Люся

— Ні — сумно похитав головою той — Іноді, навіть погані вчинки приводять до гарних наслідків. Коли за холмом вже виднілись вогні від багать орди, 

нам на поміч примчався сусід до якого забрів хтось із втікших слуг. Князь примчав із своїми воїнами ледь не загнавши коней і увірвався в замок. Та підготувати фортецю до оборони від вже не встиг. І коли орда дійшла до замку - вони прорвали оборону, вриваючись в середину. Як потім написала у своїх спогадах багатопрабабуся (цей сувій згодом берегли як зіницю ока, копіюючи і передаючи потомкам. І саме з нього я зараз розповідаю цю історію) це було пекло. Мерзенні брудні воїни з шаленими очима, рубали усіх без розбору.