Чергові неприємності

Минулорічне листя, що щойно кружляло піднесене поривами вітру, нарешті вляглось. Після голосного гулу, тиша здавалась особливо зловіщою. 

Люся вже хотіла піти до Катерини, що нарешті опустила голову і озиралась по сторонам, та Алла вчасно шарпанула її назад:

— Дивись. Навпроти Каті.

А навпроти дівчини в цей час повітря набувало сірого кольору. Те, що спочатку здалось лиш залишками куряви і грою світла, з кожною секундою ставало все щільніше і чіткіше, набуваючи форми.

— Дійсно майстерний пам'ятник — прошепотіла Алла, роздивляючись чоловіка, що стояв навпроти відьми, схиливши голову набік.

Хоч привид, а саме на нього це було найбільше схоже, виглядав дещо старшим, від кам'яного собрата, але впізнавався відразу.

По сучасним міркам не високий, трохи нижче Катерини, в строгому довгому сюртуку і з явно військовою виправкою, яку пошатнуло життям. Чомусь Алла відразу згадала свого сусіда. З ним першим вони познайомились, коли переїхали в квартиру. Стриманий, але привітний він завжди бігав сходами, ігноруючи ліфт. Його статура, також, відразу видавала професію. Полковник, хоч і у відставці. Та, буквально через рік в дім полковника прийшла біда-розбився літак з усіма його рідними. Сам він повернувся на день раніше, щоб провести  лекцію для студентів. Ця біда в один день лягла на плечі старого вояки, опустивши їх і залишивши при цьому ідеально рівну спину. І ось, зараз дивлячись за сіру постать, перше, що прийшло на думку це спогади про колишнього сусіда.

— Ви розбудили мене. — загрохотала постать — Ви потревожили мій спокій. Хто дав Вам право?

— Я в своєму праві — не менш грозно відповіла відьма — Інакше ми б не бачили Вас.  А по якому праву нас тримають тут? 

Зміни відбулись так раптово, що дівчата навіть не відразу помітили їх. Ось привид буравить їх мертвими очима, і цей погляд не викликає сумнівів в його бажанні розправитись з невідомими гостями. А ось його плечі опускаються ще нижче і перед ними стоїть безмежно втомлений чоловік:

— Гаразд, я розповім де сховав скарб, якщо ви виконаєте моє прохання.

— Нам не потрібні скарби. — Катерина

— Ми просто додому хочемо — пискнула Люся, одразу отримавши тичок від подруги.

— Але ж я чув… — зовсім розгубився чоловік 

— Що Ви чули? —  ніяк не заспокоювалась шатенка.

— Вже багато лун, хтось приходить сюди, взиваючи до мене. Спочатку я думав, що це моя кров, але вчасно помітив підміну. Вони кликали, шарпали, не давали забутись рятівним сном. Вони хотіли знати, де моє золото. Але я пручався. До сьогоднішнього дня.

— Ми вперше тут. — Алла не встигла зреагувати, коли Люся рвонула до чоловіка. — Чим ми можемо Вам допомогти?

Алла застогнала, а Катерина спробувала перевести розмову:

— Чому ви не перейшли в засвіти?

— Тягар не дає. Допоможіть мені і скажу, де заховав золото і коштовності.

На останніх словах, Алла, що продовжувала пильно вдивлятися в чоловіка, помітила якийсь хижий блиск в його очах:

— Нам не потрібен скарб. — чітко розділяючи слова проговорила вона, виходячи з кола.

— Що Ви хочете, щоб ми зробили? — раптом майже нормальним голосом заговорила Катерина

— Десь недалеко звідси, живе мій потомок. Після пробудження я відчуваю, як він ходить десь поруч. Приведіть його сюди.

— Навіщо він Вам? — Катерина насторожилась, а по її волоссю знову забігали сполохи

— Це не ваша справа. Пообіцяйте привести і я відпущу вас.

— Ти більше не ставиш умови — фиркнула дівчина — І в мене краща пропозиція: я розвію твій дух і ми спокійно повернемось.

Вітер знову здійнявся розвіюючи волосся відьми.

— Ні!!! — відчайдушно закричав чоловік, якого немов спеленали невидимі пути. Він борсався і намагався щось скинути з себе . — Я відпущу вас! 

Все заспокоїлось так само раптово, як і почалось. Тепер відьма дивилась на свою жерву ледь нахиливши голову:

— Навіщо тобі потомок?

— Я… Я помилився багато років тому. Я просто хочу розказати правду і в останнє побачити своє сім'я. Я присягаюсь єдиним, що в мене лишилось, своєю проклятою душею, що не нашкоджу йому. І якщо я преступлю обітницю - пропасти мені в той же час, без можливості воз'єднатись із рідними.

— Я приймаю обіт і засвідчую його! — останні слова Катерини потонули в ударі грому.

— Допоможіть мені. — простогнав майже не чутно чоловік, танучи в перших великих краплях дощу

— Ми обов'язково допоможемо! — прокричала йому Люся, вже біжучи стежкою.

Катя на ходу зав'язувала волосся, ховаючи його під шовкову хустку. Її зовнішність, знову стала нормальною, лише в глибині очей з'явилось щось нове, раніше не помічене дівчатами. А ще вона постійно кидала гнівні погляди в сторону підстрибуючої копни каштанових кудрів.

— Ти навіщо пообіцяла те, що не зможеш виконати? — процідила крізь зуби Катя — Він і так нас відпустив!

— Але він просив? —  Люся здивовано обернулась на голос

— А інакше сказати не могла? — гнівно роздувала ніздрі дівчина — Додумалась! Духові обіцянки давати.

— І що? Як він дух, то і не шкода?

Дівчата зупинились важко дихаючи. Дощ ще не пробивався під дерева, проте все навколо говорило про негоду, що насувається. Погода наче підганяла пошвидше повернутись додому. А от вдача, знову, підвела. Перед ними в різні боки стелилось дві абсолютно однакові стежки.

— І куди нам тепер? — закусила губу Алла

— Я цього розгалуження не бачила, коли ми туди — махнула за спину рукою Катя — йшли.

— Я також — знизала плечима Люся

— Давайте наліво. Теоретично там має бути край лісу.

Усі погодились і знову пришвидшили крок, ледь не зриваючись на біг:

— І як ти збираєшся цього потомка шукати — знову завелась Катерина.

— Не знаю — захекавшись відбивалась Люся — В архіві гляну.

— Якому архіві? Ти хоч дати на пам'ятниках дивилась?Чи фамілію?

— Та чого ти — Люся псіханула обертаючись до дівчини — до мене вчепила-а-ась…

Алла з Катею синхронно рвонули на поміч, та встигли злапати лиш повітря, коли дівчина збігла зі стежки і вставши на край схованого за кущами обриву, поїхала вниз разом з куском грунту.