Швидкість пліток

Сонце висіло високо, наче зверхньо оглядаючи фронт робіт на найближчий час. Легкий вітерець намагався трошки побешкетувати, псуючи всі старання світила, але губився в рідких гілках дерев обабіч вулиці. Якийсь час дівчата йшли мовчки, розглядаючи різномастні паркани і лінивих курей, що неохоче порпали щось у затінку численних яблуньок і вишень. Великий рудий когут, побачивши наглих перехожих, спробував показати свою вдачу, але майже одразу передумав. І кинувши наостанок багатообіцяючий погляд повернувся на пост.

— Я так і не зрозуміла, який хліб купляти? — спробувала пнути якусь палку Люся, ледь не впавши при цьому.

— Та який хліб, Люсь. — застогнала Алла підхоплюючи подругу — Нас просто спекались. 

— А довго нам гуляти?

Алла вже хотіла видати чергову колкість, та її перебила Катерина, що до цього тихенько  йшла позаду:

— Якщо я правильно розумію — години дві.

— А ти, правда, відьма? — прищурилась Люся, сповільнюючи крок

— Правда. Як і усі жінки в моєму — швидкий погляд на співрозмовницю і обережне — чи твоєму роду.

— А погадати можеш? — дівчина зупинилась і вчепившись в Алин локіток, почала витрушувати камінець з босоніжка

— Їй — кивок на блондинку — так, а тобі вибач- ні. 

— Чому? — втратила частину ентузіазму дівчина

— Бабця приб'є.

— Моя, чи твоя?

— Обидві — засміялась Катя закидаючи голову.

Маленькі ямочки на щоках , так не в'язались із звичним суворим виглядом,  що дівчата дещо стушувались і відвівши погляди знову почали рухатись. Люся хотіла ще щось спитати, але тут над головою рознісся голосний клекіт і усі заворожено зупинились, піднявши голови до неба. На чистому, яскраво блакитному полотні небозводу, виписував кола величезний коричневий птах. В кожному, найменшому помаху відчувалась міць і впевненість в своїх силах. Поруч всполошились кури, а вже знайомий півень, взлетівши на дерев'яний паркан заверещав, з усієї мочі.

Дівчата мимоволі пришвидшили крок, боячись гніву тутешнього господаря. Та вже на третьому кроці почувся характерний звук удару і дівчаче:

— Ой-й-й. 

Люся сидячі в, нащастя сухій, канаві потерала рожевий слід на чолі. Єдиний на все село дорожній знак, що посвідчував тут наявність пішохідного переходу, похитувався на металевій ніжці.

— То яка холєра, майно державне псує? — за спиною дівчини почувся лязкіт металевої заслонки — Чим вам, сучі діти, той знак не вгодив? 

У високому металевому паркані з профлиста, до недавнього часу найкращому в селі, відчинилась фіртка, випускаючи маленького худого чоловіка. Чоловік, смішно підстрибуючи, однією рукою на ходу взував ніби кимось пожований коричневий туфель в іншій міцно тримав дрин і окуляри з товстим медичним склом. 

— Холєра, не той капець взяв — чоловік з силою жбурнув згаданий в двір і почав прилаштовувати окуляри — Ну нічого, я їх запам'ятаю, а потім знайду.

— Іван Михайлович, а нащо Вам палка? — пискнула Люся, вилазячи з канави.

— Хто тут? — величезні збільшені лінзами очі заозирась і пошуках джерела звуку — Ой, Людочка. Не бачила яке біснувате знак нищило?

Катя хіхікнула, а подруги швидко переглянувшись, чомусь сховали руки за спиною і захитали головами:

— Ні, Іван Михайлович — Люся зробила обережний крок подалі від нещасного знаку — Ми нікого не бачили. Ми, підем, напевно

— Зажди! — дрин полетів слідом за туфлею — Подь суди, дитино.

Чоловік цепко огледів дівчат:

— А це хто?

— Так це ж Алла, моя давня подруга. Ви ж знайомились того року на Празднику.

— І то подруга?

— То швидше бабціної подруги внучка.

Чоловік швидко огледівся по сторонах, потім уважно придивився до Люсіного чола, на якому вже почав проявлятись синець і зробивши якісь висновки почав:

— Отже правду говорять. Значить так. У нас село, хоч і маленьке, але ми за своїх горою стоїмо. Скажеш бабці, щоб зайшла до мене в сільраду - я їй допомогу випишу. І ще… — тепер чоловік нирнув назад на подвір'я і переконавшись, що там нікого немає, продовжив тихіше, періодично збиваючись і озираючись — Я тут на машину збирав нову, але Іван добро пам'ятає. Гроші невеликі, та що є. Бабця твоя фест мені допомогла і я в боргу не лишусь. Все шо є віддам. Зможе віддати-то зможе, а нє- зароблю нові. Аби всі живі лишились. Тільки Світлані моїй ні слова, ясно? Вона за ті гроші не знає і не має знати. А так я думаю ще з кожної хати зберемо по трохи і якби що - мужики наші в біді не лишать. Чай не міські - рушниця в кожній хаті є. Але Светці за гроші не ляпни, ясно?

— Ясно — Люся так і стояла завмерши, лиш покліпуючи очима.

 — Так. Стоп. — якась мілка букашка проповзла по щоці і Люся,  здригнувшись, відмерла — Іван Михайлович, Ви про що взагалі? Навіщо нам гроші і рушниці? Яка допомога?

— Так цей… — здригувщись у відповідь, при згадці про заначку, чоловік озернувся і вже не так впевнено продовжив — Моя прийшла щойно з магазину і розказала, що на  Марію Степанівну колектори наїхали. Вчора вас зв'язаних на джипі привезли. Змордованих так, що аж на ногах не стояли - похитувались.

Дівчата дружно почервоніли, згадавши причину вчорашніх проблем з координацією.

Чоловік же,поправивши окуляри продовжив:

— Говорять - Степанівна вже і майно з дому продає. А в хаті ні води, ні світла немає. 

Подруги застогнали, вже не стримуючись.

— От, Петрівна… — процідила Люся — щоб їй добре було і зір не зіпсувався. Іван Михайлович, ми Вам дуже вдячні, але це все бабські балачки і фантазії. То Петрівна зранку побачила, як ми біля колодязя вмиваємся. — і відразу поспішила уточнити — Вода в будинку є, просто нам захотілось з природою з'єднатись, дитинство згадати. 

— І джіп вигадки?

— А то знайомий нас підвіз, бо машина зайнята. А що там кому примарилось я взагалі не знаю.

— А з чолом що? — хитро примружився Голова

— А це я взагалі щойно об, кх, щось вдарилась, коли в канаву впала.

— Об щось кажеш — хитро глянув чоловік — Не об знак часом?