Куди піти, куди податись.

— Ал, може треба... — Люся важко дихала, тримаючись за живіт — позвонити... кудись... було?

— Ну якщо маєш телефон Вінчестерів — не дивлячись на подругу, блондинка порилась в сумці і затиснувши в руках купюру, покрокувала до ларька.

Люся посеменила за нею, та найближча лавка, ще й у затінку, підступно заманила шатенку у свої тенета. 

— Капєц, ти нагла, Люська, мало того, що затягнула мене до цих ненормальних, то ще й всілась, як королева. І чекає поки челядь її обслужить.

Алла зляла подрузі трохи мінералки на підставлені долоні і дочекавшись, доки та вмиється - передала їй пляшку.

— І що ми будемо далі робити?

— Може в церкву зайдем? — курчава голова кивнула на монументальну споруду, в кінці вулиці. — Я, правда, не знаю як там і що робиться, але спитаємось, якби що.

Алла скривилась і трохи посумнівавшись , таки сказала:

— Я пробувала.

— І що? Вигнали?

— Яке там. Навіть до двору дійти не змогла. То забувала куди йшла, то церква закрита.

— Ну давай, хоча б спробуєм. У двох точно легше буде.

Не чекаючи відповіді, пишка підхопила подругу під руку і потягнула так, наче щойно й не намагалась тут загніздуватись на решту життя.

— О, дивись! Люди заходять -отже відчинено. Головне разом триматись. 

— Ти так говориш, наче ми на битву зібрались. — фиркнула Алла, тим не менш чіпляючись міцніше.

— І нас навіть машини пропускають! Гарний знак!

Та щойно ступивши на тротуар, дівчата зробили крок до заповітної брами, як з-за повороту на них, із дикими криками полетів якийсь божевільний:

— Пшли! Ану пшли звідси! — волав він дрижащим голосом, розмахуючи мітлою — Бач, що удумали! 

Спочатку дівчата завмерли,розглядаючи невисоку худеньку постать у давно не стіраному одязі, що підстрибувала і кричала. А копна пухкого, на диво чистого волосся, що обрамляла загорівше обличчя взагалі гіпнотизувала, підстрибуючи.  Потім ошарашено заозирались, шукаючи підтримки від численних перехожих. Та ті, наче не помічали божевільного, просто обходячи його дугою і , іноді, нерозуміючи і осуджуючи дивлячись на притиснутих одна до одної дівчвт:

— Такі молоді, а вже зенки заляли — сплюнула їм під ноги худа жінка середнього віку, в хустині 

—  Куди світ котиться. — підтримала її інша перехожа.

Після чого, здавалось - усі оточуючі витріщились на дівчат, абсолютно ігноруючи при цьому божевільного.

Алла метикувала швидше: зробивши декілька кроків назад, дівчина шарпанула подругу і потягнула її назад, на алею.

— Ал, а що це було?

— А шоб я знала, Люсь. Слухай, а  давай ще в ту, що нижче, за мостом, сходимо. Раптом, там нам дійсно допоможуть. 

Та щойно подруги дійшли до великої площі, що прилягала до головного входу Храму, щось боляче вдарило Аллу по спині.

— Що, злодюги?! — заверещав все той самий божевільний, по зручніше перехоплюючи свою змітатєльну зброю і стрибаючи напереріз — Не охота дохнути? А прийдеться!

Мітла кружляла навколо старого так швидко, що здавалось от-от і він взлетить, як гвинтокрил.  А коли дідуган ще й зробив крок вперед, не витримала вже Люся і дико заверещавши, полетіла куди очі бачать, ледь не потрапивши під колеса авто.

Озернувшись, Алла переконалась, що старий, хоч і відстав, але продовжував бігти слідом. 

Кинувши швидкий погляд в сторону парку, що починається відразу за дорогою, дівчина, чітко усвідомила, що там їм від божевільного не врятуватись. 

І тут її погляд впав на керманича, ледь їх не збившого. Кругленький невисокий чоловік, що був  ледь помітний з-за керма, відчайдушно жестикулював і викрикував щось явно непристойне.

Не довго думаючи, Алла стягнула подругу з капоту, на який та сперлась віддихуючись:

— Хватить відпочивати - заскокуй в машину. 

— Але ж це чужа…

— А псих свій, так?

— Ви куди, дами? — загудів власник, щойно дверцята захлопнулись за несподіваними пасажилками

— Милесенький, ріднесенький, — зробила фірмові оленячі очі Люся —  Поїхали, будь ласка. 

— Та куди?! — зніяковів крухляшок, продовжуючи дивитись на кудряву попутчицю

— Прямо! — синхронно завизжали дівчата озираючись на старого, що вже замахувався, підбігаючи до авто 

— Він нас догнав. — пискнула Люда

—  Хто? 

— Псих якийсь. Ви що не бачите? — всхлипнула Люда, а великі очі наповнились сльозами — Він же зараз машину вдарить.

Ззаду засигналили і важко зітхнувши, водій повільно рушив, продовжуючи коситись на дівчат у дзеркало.

— І часто ви бачите його? — обережно заговорив водій

— Кого? — Алла перестала спостерігати за фігурою нападника, що почала  віддалятись і з цікавістю оглянула рятівника.

Вік зрозуміти важко, але точно більше сорока. Маленький, кругленький, акуратно вдітий і чисто вибритий. Таке враження, що навіть футболка накрохмалена. Пухкі пальчики точно нещодавно  побували на сеансі манікюру, а зараз міцно стискали кермо:

— Ну, того, хто Вас переслідує?

— Ні, що ви. Ми його сьогодні вперше зустріли. Біля церкви, що на розі. А потім він вже тут напав на нас. Ви не подумайте - ми нормальні. Просто налякались дуже.

— А зараз ви його бачите?

— Ні, звичайно, він же не вміє бігати зі швидкістю машини.

— Це добре. — не переставав коситись водій — Так куди вас відвезти.

— Аллочка, а куди нам?

— Може ще в одну церкву спробуєм. — блондинка озернулась,ще раз переконуючись, що псих більше не переслідує їх — Він же точно не встигне до неї добігти швидше, ніж ми доїдем.

— А може, це знак, що нам туди не треба?

— А куди, тоді, треба? Мені щось і додому вже лячно вертатись. 

— А ви не можете комусь позвонити, щоб вас зустрів? — нагадав про себе чоловік

— Може Колюсику?

— В них і без нас справ повно. — фиркнула Алла — Тим паче, вони все одно не повірять.

— Коля мені завжди вірить. — надула губки шатенка —  Слухай, а давай до бабці, в село? Роботи у нас, тепер, все одно немає. Може і хлопці захочуть?