1955.

Ольга мала тяжкий характер. Не всі мали такий. Чоловіка мала тихого , та спокійного , який з рештою мав вольовий ( бросивши паління , із потом на обличчі) характер . Але характер подібний до характеру Ольги ще треба було пошукати. Бува таке що Ольга та Миколай ( а звали її чоловіка саме так) посварятся , хоча і таке бувало не так часто , Микалай міг слухати годинами щебетання дружини. Але і його терпінню приходив кінець. Миколай смачно плюнувши на піддлогу , розвертався та й шов до іншої кімнати.

Та Ольга кохала Миколая , а він кохав Ольгу. Все було на взаєм. Ольгу це влаштовувало. Між воєнна розруха , долалася совєтським режимом ( чи то здавалося що долалося ) та здавалося життя огурнуте великим червоним охоронцем. Але "влада" мала своїх "ворогів" і позбуватися тих самих "ворогів" , допомогав саме Миколай. 

Грошей висточало , та й як би не висточало, ба і Ольга та Миколай заробляли досить богато. Все так було до того моменту , як Ольга народила маленького , гарного, хлопчика. Це сталося у квітні. Радощів було  багато. Ну поперше ( і це на перший погляд так було) хлопчик був здоровим. По друге Миколай зіймявши , на півнедокурину пачку цигарок , кинув її в урну для сміття. З того моменту він більше не курив.

Хлопчика відвезли у село до бабці Марії , та стара була дуже зраділою , чи то так здавалося. Марія хотіла охрестити хлопчика. Та тут чоловік був проти , і Ольга його із цим підтримала . Ба Ольгу розлютило та сама пропозиція , про хрещення ( Який Бог ? Яка церква?) що з рештой і виговарила Марії. Марія промовчила. Після того як Петро загинув у Другій Світовій , а сама Марія перебувала в окупації , у неї з*явилась звичка мовчати. Та терпіти. Але і терпінню приходив кінець.

 У кінці червння хлопчик занедужав. Піднялась темпераура , яка не чим не збивалася , а хлопчик волав на весь будинок ( а жили вони в місті Дніпропетровськ) так що одного разу до них завітав сусід із питанням , що вони в біса роблять із дитиною. Миколай знайшов найкращіх лікарів , того часу , але с першу не хто міг дати відповідь що то за хвороба така. 

Проте пройшов де яий час ( близько тижня за підрахунком лікарів) хлопчику ставало тільки гірше. Та тут постав діагноз : туберкульоз. Він відгукнувся в сердцях батьків як вирок. Дитині майже три місяці , а такий тяжкий недуг. Миколай та Ольга із дитиною на руках оббігали всі дитячі лікарні , які мались у Східній Україні. Та марно. Не хто не давав не яких прогнозів. Чи то тільки один. Але із тим не погоджувались.

- Любий... може до села відвести?- тихо в ночі запитала Ольга у чоловіка.

- І що там?- здивовано запитав Миколай.

- Мені мама казала... Ну вести до Матрени. Вона відьма , кажуть що вона може допогти. Та ще проти дня Івана Купала. Я думаю що дещо , можливо і вийде. Цей місяць сцілює... так кажуть у нас у селі.

- Що за маячня? Ти здуріла? що про нас люди скажуть? Що співробітник КДБ буде вести свого сина до відьми? Та мене не тільки з партіїї вижинуть , а й до Сибіру відшлють років на п*ятнадцять. Це в кращему випадку. А ти із сином не матимеш як існувати , я вже не кажу про те щоб кудись поступити. Категорично що ми не можемо це навіть пробувати робити.

- Так відвеземо так щоб не хто не знав...- тихо продовжувала Ольга.- в ночі , як би до мами... А також в ночі і до Матрени авезем... а потім в обратний шлях.. не хто не дізнаєтся любий..

- Сказав що ні... ото ж що ні.. лікарі я впевнений допоможуть . І давай не повертатися до цього більше.- із цими словами Миколай повернувся до стіни , і міцно заснув.

Та ось Ольга не полишила таких думок. Категоричність Миколая тільки підвела Ольгу до того що треба вести сина до старої сельскої відьми Матрени. Але на цьому єтапі , та ставлення самого Миколаї до релігійних , або язичницьких вірувань зводило на нівець усі зусилля.

Та жінка не втрачала надії на шанс вилікувати малого сина. Їх син горів як на ропеченій пічці. Від того що хлопчику було погано він волав , а сльози тели струмками заливаючи його обличчя. У той спекотний липневий день Миколая викликали на конференцію. 

Рано в ранці він зібрав речі та навіть не поглянувши на сина він промчав до виходу. А Ольга тим часом побачивши що Миколай поїхав , та поїхав не на один день та й собі почала збиратись. Схопивши речі малого Андрія , жінка швидко затовкла у валізу.  Зверху накидала на спіх, свої речі. Схопивши малого на руки , валізу потягнула як могла , на вулицю де чекало на неї таксі яке вона встигла викликати.

Сівши у авто Ольга коротко та зло вигукнула водієві :

- Автовокзал.

- Добре , та прошу так голосно не вигукувати... дуже прошу..

Та Ольга пропустила слова водія повз вух. Та за пів години Ольга вже крокувала по автовокзалу до швидких міжміських кас. Автобус був старим , та кожний раз коли водій перемикав передачу , двигун відповідав гучним вибухом та хмарою чорної кіп*яті.

Спека була жахлива , а на пів дороги Андрій закричав , чи то від температури , чи то від спеки та кіп*яті , а можливо від усього разом. Ольга не мала змоги заспокоїти хлопчика  , а люди які оточивали жінку весь час озирались , із подивом подивитись що то се коєтся.

За дві години таких перегонів , Ольга опинилась на місці. Треба йти до матері. Швидко. Вона порадить що робити. Ольга швидко йшла , як могла , однією рукою тримаючи малюка що волав на всю сельську вулицю , а іншою тягля валізу. Жінка не чого не бачала окрім дороги , та сонце що світило їй саме в обличчя. Здавалося що Ольга долає не вулицю , де минуло її дитинство , а дорогу у пеклі , де чорти мали би її схопити.

Та от і знайома брама воріт. Ольга від втоми тільки і змогла що крикнути :

- "Мама"... 

Та й впала на коліна. Брама відчинилась а на порозі стояла Марія. Вона мала довгий халат , а на голові мала шовкову хустину , що була зав*язана під подборідям. Жінка ледве встигла підхопити онуа на руки , щоб він не впав.

Вже у хаті Ольга розповіла матері все що сталося за ці дні. І як Андрію стало зле , та про те що день від дня йому стає все гірше. Розповідала вона швидко , та не забула сказати про те що дійсно знала що саме Маря зможе допомогти.