5

Цього вечора я чекав з неабияким хвилюванням. Від нетерплячки навіть кілька разів підходив до вікна, намагаючись розгледіти, що ж такого зараз твориться на цьому загадковому й водночас недоступному острові. Все намарно. Густий верболіз надійно приховував всі секрети майбутнього нічного торжества. До самого святкування я підготувався з особливою ретельністю. Одягнув елегантні чорні штани й легку, білу сорочку-безрукавку. Взув зручні шкіряні туфлі. Галстука зав’язувати не став, бо це б виглядало надто помпезно, однак кілька необхідних речей розсував по кишенях. Заглянув в дзеркало й залишився цілком задоволений своїм зовнішнім видом.

Марина Олексіївна, як і обіцяла, прийшла надвечір, коли розпечена паляниця сонця тільки-но зникла за обрієм. Я вийшов їй на зустріч, і подумки ахнув від захоплення. В цю мить жінка виглядала просто неперевершено. Обличчя її пашіло бентежним рум’янцем, очі іскрилися дивовижним збудженням, на вустах сяяла приємна посмішка. Звабливі лінії тіла старостихи вигідно підкреслювало довге білосніжне плаття майстерно розшите хитромудрими візерунками. Не звичайна сільська жінка, а якась міфічна мавка, подумалося мені.

– Ви готові? – запитала гостя і в її голосі мій слух вловив ледь приховані нотки хвилювання.

– Звісно? – відповів я.

– Тоді не будемо баритися.

Ми підійшли до берега, де вже чекав маленький човник. Я обережно примостився на кормі, а Марина Олексіївна взялася за весла. Кілька хвилин греблі й ніс човника увіткнувся в берег острівця. Жінка пірнула у лиш їй відомий прохід в стіні верболозу, я прослідував за нею. І ось ми опинилися на просторій галявині посеред якої вже було все готове до багаття. Неподалік нерозпаленого вогнища знаходився невеличкий столик на якому стояла масивна дерев’яна чаша й сім таких самих бокалів. Судячи з їхнього вигляду речі це були древні і мабуть доволі дорогоцінні.

– Ми так святкуємо Купала вже не один рік, – почала пояснювати жінка. – Захотілося якось урізноманітнити своє буденне життя, наповнити його задоволенням та радістю, пізнати нові враження й втіхи. Про такий варіант проведення цього торжества я прочитала в одній древній книзі. Для місцевого, малоосвіченого населення наші обряди видадуться чудернацькими, тому ми нікого зайвого не запрошуємо. Тільки свої, які вже неодноразово все бачили та перейшли. Вам як людині столичній, мабуть буде цікава наша традиція.

Після цього старостиха сплеснула в долоні і дві дівчини, одягнуті в такі самі білі одежі як і вона, витягнули на галявину опудало сплетене з чорноклену. Марена – здогадався я. Після дві інші дівчини витягнули ще одне опудало, котре вочевидь мало символізувати Капала. І на кінець появилися ще дві дівчини, які несли в руках великий дзбан схожий на старогрецьку амфору.

– Діти мої, чи готові ви поклонитися нашій повелительці Морені й принести їй нашу вдячну пожертву? – урочисто запитала Марина Олексіївна.

– Так мамо, – хором відповіли дівчата. – Готові і з нетерпіння чекаємо твого наказу.

– Тоді почнемо наш обряд.

Дівчата стали ходити хороводом навколо високої гори складеної з хмизу та дров. Старостиха увійшла в коло, здійняла руки догори й почала вигукувати щось на незнайомій мові. Шестеро помічниць приєдналися до неї і незабаром, ця незрозуміла тарабарщина перетворилася на щось подібне до вовчого завивання. Невідомо звідки здійнявся вітер, котрий з кожною секундою ставав все сильнішим, загрожуючи перетворитися найближчим часом на справжній ураган.

Коли жіноче виття сягнуло свого найвищого крещендо вітер раптом стихнув і небо прорізала сліпуча блискавиця, що врізавшись в гору хмизу запалила багаття. Вогонь розгорівся швидко, жадібно пожираючи сухі галузки і сердито плюючись іскрами. Я стояв і не в силі був повірити в те що розгорталося перед моїми очима. Таку моторошну чортівню взагалі було нелегко сприйняти, а ще важче повірити в її реальність. Однак все побачене мною відбувалося насправді.

Після того як багаття розгорілося ледь не до неба, Марина Олексіївна промовила:

– А тепер мої любі дівчатка, коли з офіційною частиною торжества завершено, настав час пригощати наших гостей. Наповніть купальську чашу нашим нектаром коханням.

Одна з дівчат налила з дзбану в чашу якоїсь темно-зеленуватої рідини й всі помічниці кудись зникли. Старостиха підійшла до столика, наповнила один бокал і простягнувши його мені запропонувала:

– Спробуйте цього напитку. В ньому нічого особливого. Звичайний настій польових та лісових рослин, що збадьорить тіло та звеселить душу.

Я повільно підійшов до жінки і взявши бокал з її рук зробив маленький ковток. Напиток дійсно мав багатий букет різноманітних смаків. Тут були і квіти, і трави, і липовий та гречаний мед. Відчуваю дрібку ранкової роси, крихту нічної прохолоди, і ще якийсь неприємний відголосок гіркоти та терпкості. Після другого ковтка по моїх жилах потекла жарка лава замість крові, а після третього свідомість у мене почало вкривати покривалом дурманного туману.

І наче крізь сон бачу як на галявині з’являється одна з дівчат з незнайомим парубком. Разом вони підходять до столика. Марина Олексіївна до вінця наповнює бокал свого нектару. Хлопець випиває напиток залпом. Потім пара підходить до опудала Купала. Виривають звідтам оберемок чорноклену й кидають його в вогнище. Лунає тріск схожий на приглушений вибух і язики полум’я на якусь мить стають криваво-чорними. Дальше повторюється та сама картина, тільки з тою різницею, що дівчина та юнак уже зовсім інші. І так шість раз поспіль.