3

Наступного дня я прокинувся доволі пізно, сон мав передбачувано легкий та спокійний. Розім’явши м’язи нехитрими гімнастичними вправами вирушив до сільської крамнички. Не стільки для того, щоб щось там прикупити, як заради познайомитися з місцевою громадою. З досвіду знаю, що під кожною торговельною точкою в селі можна зустріти одного-двох нероб, які з задоволенням потеревенять на любу тему, лиш би вільний час якнайшвидше злетів, а за невеличкий могорич відверто розкажуть все, про що лиш запитаєш. Мені ж конче була потрібна люба інформація.

Тартаковець був не винятком з цього правила, хоча мене дещо здивувало те, що в такому чималенькому селі працює лише один магазин-бар під непретензійною назвою «У Олексіївни». За прилавком стояла пухкенька молодиця з яскраво-рудим волоссям і рисами обличчя схожими на мою вчорашню пасажирку. Я замовив у неї пляшку холодного пива й насолоджуючись бурштиновим напитком неквапливо вийшов на вулицю. Надворі почало знову припікати тож зробивши ще один ковток, присів на скособочену лавку, де вже розмістилися два чолов’яги, вік яких і не визначиш, через обличчя густо зарослі давно не голеною щетиною і розкуйовдженими чупринами на голові.

– Але ж і парить вже зранку, – звернувся я до чоловіків, щоб якось почати розмову.

– Так, – коротко буркнув один з них, а другий тільки жадібно зиркнув на моє пиво і мовчки ковтнув слину.

– А у мене є одна справа, на яку через оцю спеку ніяк не наважуся, – почав здалеку закидати свої тенета. – Не згодилися в ви допомогти мені.

– Що треба робити, – запитав перши, а другий продовжував мовчати.

– Та я тільки-но вчора приїхав у ваше село. Хочу поселитися в одному з покинутих хат. А там самі розумієте, страшенний безлад, всюди купа сміття та іншого мотлоху, треба все прибрати й повиносити з будинку. А самому якось неохота братися за таку марудну справу. От в компанії було б значно веселіше й швидше з тим справитися. Та я тут поки що нікого не знаю.

– Допомогти хорошій людині не проблема, але… – нарешті подав голос другий чоловік.

– Не хвилюйтеся, – миттєво зрозумів я його натяк – Могорич за поміч поставлю знатний.

– Тоді чого сидимо й кого чекаємо? – здивувався другий.

Я витягнув з гаманця купюру з зображенням Григорія Сковороди, тицьнув її першому чоловікові й попрохав:

– Підіть купіть все що потрібно і гайда до мене.

За десять хвилин ми вже дружно чимчикували в напрямку до моєї садиби. По дорозі познайомилися й я навіть дізнався деякі подробиці з біографій моїх супутників. Першого звали Тарас, другого – Володимир. Обидва були корінними жителями Тартаковця. Раніше працювали на місцевому колгоспі, а коли той розлетівся стали безробітними. Через нужду дружини обидвох виїхали закордон на заробітки, де незабаром знайшли собі заможних коханців, а про них згодом взагалі забули. Щоб пригасити вогонь образи й біль від зради, як висловився Тарас, обидва змушені були лікувати свої розтерзані душі оковитою. Я не надто йняв віри цим виправдуванням, однак сперечатися з ними не став.

Коли ми підійшли до садиби покійного Семенюка обидва чоловіки помітно напружилися й враз притихнули. Ясна річ ні про яку роботу й мови вже не було. Я запросив їх до будинку, розклав на столі всі куплені наїдки, налив кожному щедру порцію алкоголю, не забувши звісно й про себе. Володя й Тарас неохоче зайшли в кімнату, раз у раз наполохано оглядаючись, та від чарчини зрозуміло не відмовилися. А після чи то третьої, чи вже аж після п’ятої, язики у моїх новоспечених приятелів достатньо розв’язався.

– Чого ви такі збентежилися, коли увійшли в цей будинок? – запитав я двох приятелів.

– Бо він проклятий, – коротко відповів Тарас.

– Чим проклятий? – не вгавав я. – Тим що його господар загинув минулого року? Так в житті всяке трапляється, навіть ось таке – трагічне.

– Не все так просто, – і собі встряв в розмову Тарас. – Старий Семенюка не просто втопився, він перед тим продав свою душу нечистим силам.

– Як це? – зробив здивований вигляд я.

– Ну ти от віриш в потойбіччя, Іване?

– Так? – якусь мить повагавшись відповів я.

– Тобі маєш розуміти, що на світі існують як сили Світла, так й сили Темряви. Останні ніколи не припиняють полювання за душами добрих християн, повсякчас намагаюсь спокусити їх продати цей свій безцінний дар.

– А яке відношення до цього мав бідолашний потопельник? – перебив я чоловіка побоюючись, що він зараз остаточно загрузне в трясовині своїх філософських міркувань.

– Старий Семенюка якраз і спокусився та продав свою безцінну душу.

– Кому? Як?

– Ясне діло кому – Марині Олексіївні, а от як саме то вже не знаю, бо не був при цьому присутній.

– Стійте, стійте, – вигукнув я. – Ви хочете сказати, що ваша старостина зв’язана з потойбічними силами?

– Звісно, – підтримав друга Володимир. – Про це у нас в селі всі знають. І вона, і її покійні мати з бабкою, і всі теперішні шестеро доньок. Всі вони знаються з нечистим. От скажіть чому їй так у всьому везе, і селом керує, і свою крамницю має, і на ставковій рибі непоганий бізнес робить.

– Слухайте, це ж не серйозно, – іронічно хмикнув я. – Просто толкова жінка з діловою хваткою от і все. Ніякими чарами та ворожбою тут і не пахне.