2

Я слухняно записав, ми швидко розсталися й у мене після залишилося ще чимало часу до вечора, щоб облаштуватися на новому місці. Першим ділом відімкнув ворота й загнав на подвір’я садиби, що густо проросла споришем, свого кросовера. Потім увійшов у будинок й повідкривав всі вікна, щоб з кімнат вивітрився запах затхлості й цвілі. Ще не кажи, а рік запустіння, без живої людини, залишає в кожному приміщенні свої незгладимі сліди. Та мені до цього не звикати, кілька днів й будинок позбудеться своєї неприємної атмосфери.

Коли з поточними справами було покінчено, у мене виникло непереборне бажання трохи порибалити. Не те що я такий заядлий рибак, але якщо випала така нагода то чом би нею й не скористатися? Тим паче до ставка рукою подати, рибальське спорядження завше наготові в багажнику мого автомобіля, а липневий вечір сьогодні видався напрочуд гарним. Без зайвих роздумів зібрав все необхідне для рибальства, сотня метрів неспішно почимчикована пішки і я вже розкладаю на березі принесені вудки, хоча й гадки не маю яка тут риба водиться, якщо видиться взагалі.

Неприємний скрипучий голос позаду перериває це моє заняття:

– Добра людино, хто ти така будеш і що тут робиш?

Швидко оглянувшись бачу неподалік від себе стару, згорблену бабцю. Спершись на покрученого костура вона з величезною підозрою позирає в мою сторону своїми примруженими, вицвілими очицями. Обличчя у старої, як і годиться рясно помережене глибокими зморшками, одягнута вона в довгу чорну спідницю, коричневу блузку, сиве волосся ледь виглядає з-під вишневого кольору хустини. Що ж перший контакт з місцевими жителями розпочався.

– Я Іван Купило, бізнесмен зі столиці, – пояснюю бабці. – Приїхав відпочити в домі покійного Семенюки. Зараз вирішив трохи згаяти вільний час, та порибалити на одному з ваших ставків.

Моя відповідь чомусь загнала стару жінку в глибокий ступор. З добрих десять хвилин вона просто стоїть вирячившись на мене, мабуть не в силах відразу усвідомити почуте. А коли нарешті приходить до тями, то недовірливо перепитує:

– То ти приїхав сюди здалеку, поселився в домі Петра Семенюки й зараз рибалиш на цьому ставку?

– Саме так, – відповідаю я й ненав’язливо цікавлюся. – А що, щось не так і є якісь проблеми?

Бабця дивиться на мене з якимось жалем, наче на маленьку дитину, що не знає що робить, чи на повного дурника, у якого вже давно немає клепки в голові. Скрушно похитавши головою, вона співчутливим тоном промовляє:

– Даремно ти все це затіяв хлопче і проблеми в тебе тепер чималенькі. Не можна було оселятися в цьому домі. Проклятий він тепер, відданий на відкуп нечистій силі покійним Петром. Та й тут не варто тобі швендятися, бо став належить пекельній Марені та її мерзенному виводку. Не приведи Господь накличеш на себе смертельну біду. Забирайся краще в свою столицю, поки не пізно.

Я хотів було детальніше розпитати стару про проклятий будинок і пекельну Марену, та бабця швидко розвернулася й хутко пошкутильгала кудись в своїх справах. Спантеличений почутим мені чомусь швидко перехотілося займатися рибальством, бо чесно кажучи ніякого кльову й не було. Тож посидівши на березі ще десь з півгодини я зібрав свій рибальський інвентар і повернувся в садибу. Тут перекусивши двома багетами, завбачливо привезеними з собою, вирішив лягати спати. Для ночівлі вибрав спальню кімнату, що розташовувалася на другому поверсі будинку і вікна якої виходили на ставок. Вважав, що плескіт хвиль й легка прохолода, що линутимуть від води додадуть моєму сну безтурботності і міцності. Вже коли лягав у ліжко випадково глипнув у вікно і мені здалося ніби на далекому острівці замиготів якийсь вогник. Та зосередивши свій погляд в цьому напрямку і простоявши непорушно деякий час зрозумів, що це мені лише привиділося. Мабуть давалася взнаки втома від далекої дороги і спекотного дня.