Розділ 3. Зачіпка, що переверне теорію

— Ніби поки нічого... — Він завмер та нахмурив брови, — хоча заждіть щось є.

   Я піднялась і обережно підійша до Максима, дивлячись на те місце, куди був спрамований його зосереджений погляд.

— Поділитеся доказом? Бо ваше мовчання мене заінтригувало. — Я помітила якийсь ґудзик з сріблясими краями. Присіла, дістала з сумки зіп-пакет та пінцет. — Браво, Волошин. Перша зачіпка у нас.

— Думаєте? Цей ґудзик лишив вбивця, якщо він взагалі є. — Сказав Максим, намагаючись зозуміти хід моїх думок.

— А ви думаєте це самогубство? — поцікавилась я, роздивляючись зачіпку у світлі ліхтарика.

— Ну, дуже схоже на старий армійський метод. Мені ще дід розказував. — Пояснив Максим.

— Знаю. Але повірте, навіть якщо і так, то господаря першими знайшли не дочка з зятем, а хтось інший. Бо ґудзик виглядає відносно новим, та йу жертви їх нема. начить він не його. — Роз'яснила я.

— Справедливо. — Кивнув Максим. — Пошукаємо ще щось? — Уточнив він.

— Спробуємо. Посвітіть навколо трупа. Хоча так як тут топтаись ці дилетанти, я сумніваюсь, що ми знайдемо сліди взуття вбивці. — Важко вижихнула я, трохи сердито і втомлено потерши переносицю двома пальцями.

   Максим посвітив навколо трупа. Холодне світло мобільного ліхтарика освічувало сіруваті відбитки міліцейських чобіт.  Я та Максим ходили по соломі, щоб не зачепити відбитки. Натоптано було добряче, схоже група і Глухарь сьогодні отримають на горіхи від мене. Потім я біля маленького віконця побачила попіл з-під цигарки. Дістала пакетик з сумки, підійшла і обережно, щоб невтратити ні пилинки, згребла попіл в маленький пакетик для доказів пінцетом.

   Потім пройшлась вивіреним поглядом по підлозі ще раз. Максим теж намагався щось розгледіти. Я помітила відбиток жіночих туфель на каблуку приблизно тридцять шостого розміру. Присіла біля відбитка, дістала телефон і сфотографувала. Потім дивилась на зроблене фото і не озираючись запитала Максима:

— Максиме, дорогий друже, не нагадаєте... Чи не було серед міліціонерів жіночки приблизно мого зросту, але значно старшої? — я пимружила очі.

— Ніби не спостерігалось.Ви на щось натрапили, Олександро? — Максим заглянув мені за плече, я показала йому фото. — Нічого собі. У нашого пенсіонера було побачення.

— Схоже що воно стало фатальним. Бо подібні сліди я бачила біля паркану, коли ми тільки приїхали. — Розказала я не з радісною, а більше скептичною посмішкою. — Наша мадам можливо ще й губить свої легені. — Я підійняла пакетик з попелом.

— Або мадмазель прийшла до нашого бідолаги з підмогою. — Припустив Максим.

— Можливо. Або ж ви дуже погано знаєте сільських жінок. Знаєте таких, що і бика на ходу зупинять і в палаючу хатину зайдуть? — хмикнула я.

— Тільки одну, але не сільську. Я з нею приїхав. — Посміхнувся Волошин.

— Максиме, якби ви не були улюбленцем Марії Петрівни, то вилітали б ваші зуби за такі слова. — Посміхнулась я встаючи рівно.

— Свята Марія Петрівна. Треба буде їй вівсяного печива в знак подяки купити. — Максим театрально прижав руку до серця.

— Після розплутаної справи — на здоров'я. А поки мені треба ваша медицинська оцінка. Що можете скаати про жертву? — запитала я.

   Я дала Максиму гумові медичні рукавички, тримала телефон поки він їх одягав. Далі Максим наблизився до трупа і почав його оглядати. Припідіймав голову, відкривав трупові рота та повіки. З кожною хвилиною Волошин хмурив брови все більше.

— Зіниці у жертви звужені. — Стишив голос Максим до глухого хрипу. — Дивно... 

— Розкажете, що саме вас у даному факторі насторожує? — запропонувала я.

— Я не можу сказати, що це однозначно щосб доводить. Але... разом з іншими ознаками я б не поспішав записувати його смерть у самогубства. Можливо він навіть не очікував небезпеки. — Озвучив Волошин з притаманною лікарям прагматичністю.

   Я кивнула спокійно, приймаючи озвучену ним інформацію. Після він підвівся і ми спокійним кроком вийшли з горища, потім у спокійному темпі спустились з драбини. Мій вираз обиччя був нечитабельним. Максим, що йшов трішки позаду мав вираз обличчя людини, яка вичіукує коли очнеться шторм чи улюблений фільм.

   Я підійшла до зятя жертви, той посадив вагітну, заплакану дружину до салону свого авто, потім підійшов до мене назад. З хмурим обличчям.

— Ну... що там? — сумно і кепсько запитав чоловік.

— Логічно — труп. А самогубство це чи ні, то це ви нам розповісте і дасте опору для розслідування. — Спокійно сказала я.

— Повірте для нас це важливо. Відповісте на питання моєї колеги і дуже нам допоможете. — Заспокоїв зятя Волошин.

— Добре... З чого починати? — втомлено сказав він.

—Спочатку назвіться, назвіть жертву і які у вас з ним були відносини. — Холодно без зайвих емоцій сказала я.

— Мене зуть Казенюк Констянтин Васильович, тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року наодження, являюсь зятем загиблого. Ми з дружиною, Оксаною, приїхали щоб провідати тестя. Самого тестя звуть Гарвіжний Кирило Семенович, тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятого року народження. — Пояснив Костянтин. — Ворогів у тестя не було. Він у нас рукастий столяр, доброзичливий чолов'яга. Колишній піхотинець, щоб він вирішив покінчити з собою — це треба світу перевернутись. Він після смерті тещі не зламався, хоч після того місяць пиячив. І сам при цьому вийшов з запою. — Розказував Казенюк з важкістю в голосі.

— Це все вода, шановний давайте по суті. — Грубо втрутився капітан Якименко.

— А ми ніби у вас не запитували, як нам з людьми спілкуватись, капітан. Вас попросили не лізти. — Відрізав Максим, капітан на його слова просто цокнув язиком роздратовано. — Продовжуйте, Костянтине. 

— У мене з тестем були теплі відносини, наскільки це можливо у зятя та тестя. Семенович був толковий мужик, я його поважав і дочку його ніколи не смів ображати. У нас була між собою взаємодопомога. Ну, і радились у великих питаннях. — Продовжив Казенюк, заспокоєний втручанням Максима у придирки капітана Якименка.