Розділ 2. Поїздка, докази, злочин

     Я ледь не підстрибуючи від радості і азарту пішла в свою кімнату. Зачинила за собою дубові двері і підійшла до шафи з одягом, відчинала дверцята. Вхопила котонові штани світло-коричневого кольору та легку блакитну сорочку, швиденько одягнулась. В сумочку поклала блокнот, ручку, гумові медичні рукавиці білого кольору, ПМ. Гумка для волосся вже була в мене на зап'ясті поряд з наручним годинником. Я злегка прочесала волосся гребінцем, взяла ключі і вийшла з кімнати. 

    Максим у чорній футболці та синіх джинсах вже йшов взуватись. Я пішла слідом, взула білі кеди на шнурівках.

— Схоже завдяки мені ваша ранкова, чайна церемонія була зірвана, — з легкою іронією в голосі та азартом в очах сказала я, взявши з рук Максима лист. — Не ображаєтесь сподіваюсь?

— Не хвилюйтесь, Олександро, я швидко адаптуюсь. А дякуючи вам ще й буду лишатись в чудовій фізичній та психологічній формі. — З веселою посмішкою сказав Максим відчинивши двері і пропустив мене вперед.

     Я ввічливо кивнула і вийшла. Ми спустились на перший поверх і вийшли з під'їзду. На узбіччі був припаркований мій автомобіль Subaru Forester. Я натисла кнопку на ключі-брилку, автівка видала дзвінка "пік" і сигналізація була вимкнена, а машина відчинена. Я сіла за кермо, Максим — на пасажирське. 

    Я провернула ключ, автівка відгукнулась не дуже гучним рокотом двигуна. Ввімкнувши першу передачу ми виїхали з двору. Максим дістав з бардачка карту Дніпропетровської області і почав шукати на ній потрібне село.

    Коли з шумного міста ми виїхали на шосе, Максим подав голос:

— Як думаєте з чим пов'язана справа? — поцікавився Максим.

— Та пес знає того Глухаря. Я тільки молю Бога, щоб вони не затоптали сліди і докази. — Трішки серйозніше сказала я.

— Боюсь уявити, що ви можете зробити з тими невігласами у найгіршому варіанті подій... — Присвиснув Максим.

— Це ви від Мирослава таких фраз за одну зустріч набрались? — Жартома сказала я перелаштувавшись в ліву смугу.

— Не тільки від нього. Ви теж постарались, Олександро. — У відповідь пожартував Максим.

— Нічого собі заявочка, — награно здивувалась я. — А ми не очманіли, пане Волошин?

   Максим засміявся і я жартома фиркнула. Ми їдемо через Лівий берег, через Слобажанський проспект у напрямку траси на Синелькове. Весь галас позаду.  Нас супроводжують після виїзду з міста, великі споруди змінюються безкрайніми, розлогими степами; поля соняшнику, пшениці, сої, ріпака та невеичкими лісосмугами. Шосе ніби розмальоване, десь рівна дорога, десь латка з асфальту, а десь ямки. 

   В далині від основної траси видніються села, та різноманітні в'їзди до них, від гарних чорних, асфальтних доріг до грунтових, затишних. Ми проїжджаємо через передмістя та залізничні колії у бік Синельникового. Автомобілів на магістралі все менше і менше. Та й дорога завертає до менших населених пунктів.

   Ми заїхали в село Миколаївка. Воно зустріло нас незенькими хатками, акуратними садками, милі парканчики. Вулиці буяють зеленню. Навіть не скажеш, що лишень через місяць, вулиця вбереться в червоні, жовті, оранжеві та багряні фарби.

   Я припаркувала авто з протилежного боку вулиці, навпроти потрібної хатини, там вже стояли міліцейські авто та велосипед дільничого. Ми з Макимом вийшли з машини, я її закрила на сигналізацію. Пішла вздовж парканчику, роздивляючись землю. Одразу я не йшла до заальної заворушки, Максим з цікавістю спостерігав за мною, але нічого не казав.

   Потім ми пішли до самого подвір'я, там стояли кілька молодих лейтенантів та капітанів, а трохи далі стояли Глухарь з місцевим дільничим. Ми підійшли до них.

— Доброго здоров'я панове. — Сказав Максим, коли ми підійшли.

— Було б здоров'я з такими пригодами. — Сказав дільничий докурючи цигарку.

— Конкретизуєте? — поцікавилась я.

— Жертва: чоловік, 55 років, пенсіонер, є донька вагітна і зять. — відповів Глухарь.

— Причина смерті? 

— Вірогідно самогубсво.

— Вірогідно, майор?— я вигнула брову. — Ти що перегрівся?  У нас завжди факти, а не пусті припущення.

— Я тобі не Ванга. — Буркнув Ярослав.

— Так і я ніби не ворожка, Ярик. — повернулась до Волошина. — Ходімо, Максиме, зараз глянемо що й до чого. 

    Ми йшли не поспішаючи по подвір'ю, я роздивлялась деталі. Охайний ґанок, дошки не гнилі, сходинки міцні. Жив міцний, сильний духом, добрий серцем чоловік. Я озирнулась на родичів, були сусіди, донька, але дружини не було. Невже це все він сам? Не зламався після смерті дружини, а зробив все, щоб її сад і те що вони будували разом цвіло.

    Я підійшла до драбини, підійнялась по драбині на горище, оберехно стаючи на сходини.

— Олександро, обережно. Сходини можуть бути хиткі. — Максим притримував мене за лікоть обережно, щоб я не впала.

— Не будуть вони хиткі. Драбину робив господар, а він своє діло знав. — Впевнено сказала я. Піднялась на горище і суворо глянула на решту поліцейських, потім глянула на Ярика.— Глухарь, чортяка ти недовихований. Забери своїх шавок, бо вони мені всі сліди, відбитки і докази зіпсують.

   Один з капітанів вийшов до мене. Хмурий і явно не задоволений моїм висловленням про компетентність та якість їхньої служби. Виглядав він по формі, зморшки видавали його вже поважний вік, очі сірі, хмурі як та гроза, постава нахавбна, самовпевнена. Він різким рухом поправив кашкета, прокашлявся і засунув руки в кишені. Нервова звичка, коли зачіпають гордість. Його щелепа напружено смикнулась.

— Паняночко, якщо не тямите в рослідуванні, то нелізьте. І на яких правах ти так базариш з нашим начальством? Якщо ти під ним лежиш, то це не означає, що тобі все дозволено. — З насмішкою сказав капітан, Ярик нахмурився. Максим, який стояв біля підніжжя драбини зжав кулаки.

— Цікава теорія. Шкода, що хибна. — Спокійно без навіть найменшої краплі агресії констатувала я. — Вам очі дані щоб бачити, спостерігати. Мозок — щоб аналізувати. Але на жаль ви нехтуєте даною можливістю. А шкода. Якби ви припинили таку безглузду, до неможливості варварську експлатацію своїх можливостей, то з вас міг вийти толк. — Моє обличчя під час даної лекції не виражало жодних емоцій. Такий словесний терор в бік сорокарічного капітана, змусив решту міліціонерів та моїх знайомих замовкнути.