оповідка

Кумівський гріх і Божий сміх

Оповідка

Дійові особи:

Андрій — високий, чорнявий вусань, господар дому, ювіляр.

Любомира — пишна, гостра на язик і на справи, жінка Андрія.

Оріан — спокійний, суворий велетень з добрими очима, старший кум Андрія.

Наталка — весела, жвава дотепниця, жінка Оріана.

Владислав — худорлявий, крутливий хлоп, молодший кум Андрія.

Вілена — емоційна реготушка, жінка Владислава.

Другі особи:

Дід — спостережливий сивий старигань.

Оксана — молодиця, дочка Андрія.

Палажка — терпляча жінка.

Явдоха — розумна жінка.

Євсій — чоловік, якого з під палки Палажка гнала до роботи.

Панас — випивака, товариш Євсія.

Дія перша. 40 років «кабаці» — викинь його собаці

Плентавсь сивий старигань у сірій сорочці та темних штанях по селу. Кроки чоловіка були повільні та тихі, що жодна собака не чула його присутності. Проходячи повз тин, старий почув дітлахів, які, сидячи з іншого боку, яро обсмоктували кістки своїм родичам, як те робили їхні мамці. Зупинившись поруч з розповідачем, він уважно став слухати.

— Моя сестра казала, — чувся голос хлопця, — що твій Устим, як собачий хвіст: яка дівчина йому посміхнеться, до тої ноги тягнуться. До Марусі він навіть через тин переліз та почав залицятись. А там дядько Свирид із-за кута хати вийшов, хотів йому прочухана дати, та твій Устим дав такого стрікача, що зачепився за тин штанями і порвав їх, поваливши тин.

— Краще б він його батогом приласкав, — почувся другий насуплений голос хлопця, — а то мене батько пригощає, а йому лиш настанови дає.

— Ляць тобі комар до вуха, кажу ж, нічого під рукою не було, а так би так веселіше було. Проте з шитих штанів теж все село сміятись буде.

Старий ледь чутно всміхнувся від почутого, та того було достатньо, щоб його помітили діти. Вскочила на ноги дітвора, хором привіталися та чкурнули в огород.

Старому стало радісніше, відчувалося, що це село не буде нудним.

Відчуття старця не підвело. Не встиг він пройти одну хату, як уже до нього долинули жінчині склоки.

— Ти ж казав, що вмієш!

— Казати — не робити! — виправдовувався чоловік.

— Та воно й видно: руки є, а толку — як з мухи меду.

— У цій справі ще одні руки потрібні, краще погукай Панаса, щоб допоміг.

— Я на тобі зараз коромисло вирівняю! Вважай, що я Панас, сама тобі допомагатиму, кажи, що робити.

Чоловік притих, не знаючи, що казати жінці.

— Що мовчиш?! Чи Панас потрібен був для іншого? — кмітлива жінка швидко здогадалась, у чому річ. — Кажи, де вже кухоль сховав?! Тобі вже опрокинутись закортіло? Поки не зробиш, ані Панаса, ані горнятка не побачиш.

— Відьма! — буркнув чоловік, беручись за працю.

— Ти б мовчав — за розумного зійшов. То візьму мітлу, швидко лад у голові наведу. Я піду гляну, чи Любомира вже Андрія в старигані провела. Прийду: якщо зробиш — сама тобі наллю та Панаса погукаю, — жінка попрямувала до хатини, де відбувалось дійство.

«Жінка знайшла чоловіка — тепер знайде, де він винен», — промайнула думка у старого, який поплентався за жінкою.

Свято — це вибух емоцій та радості, многолітні традиції з забавами, вишукана кухня, пісні та вміння піймати найсолодшу мить життя.

Гучний сміх лунав з дерев’яної хатини, обмазаної глиною, де колишній завзятий господар по кутах оселі поробив наліпки, які своїм орнаментом вказували на старих богів. Чотирикутна біла хижа мала колоподібну покрівлю з очерету; подекуди стирчала солома, вказуючи, що новий господар ще той майстер — підлампічив дах, поєднавши дві технології.

Відкриті сіни впускали всіх охочих, людей, хто хотів глянути на традицію пращурів.

Зупинившись на мить біля порогу, старий глянув на хрести, намальовані поверх ідолів; двері до хати також були навстіж відкриті. Думками плюнувши униз, старигань зайшов усередину.

Простора кімната — світлиця — розміщувала в собі з два десятки людей. Навпроти більшість людей сиділа на лаві вздовж пристінної печі, яку господар нещодавно переніс із центру кімнати, про що свідчила глиняна втоптана підлога, світліша за решту. Вздовж стіни, на якій були двері, стояв накритий стіл під маленькими вікнами. За ним, у куток під образом, поставили мисник — полицю для посуду. Інший мотлох розклали на печі, аби звільнити кімнату. Нікого з малих дітей не було, наймолодшій виповнилося чотирнадцять років.

Дійство вже було у розпалі. Старший та молодший куми, видаючи себе за знахарів, оцінювали здоров’я іменинника Андрія.

Притиснувши вухо до грудей, старший кум слухав биття серця.