РОЗДІЛ 6

Я все ще відчувала провину за власну дурість.

Адже витівка з'явитися посеред бою, відволікти Єгора криками було просто дичиною. Я сама чудово це розуміла, відчувала сором і розчарування у собі.

Ніколи не думала, що зможу відчути таке непереборне бажання сховати голову в пісок. Моя нерозсудливість обійшлася надто дорого – пораненням Петра.

Мабуть, пробачити собі цього я так і не зможу. Все ж таки бути причиною чийогось поранення – заважкий тягар для моєї совісті. А якщо ще ця людина ледве не єдина, хто до тебе добре ставився...

З іншого боку, внутрішній голос впевнено нашіптував, що удар дістався б Єгорові, якби дворецький не нагодився. І хто знає, можливо, це поранення виявилося б смертельним. Не має значення, що час до похорону, де я побувала, ще залишався! Могла ж я своєю подорожжю в минуле змінити перебіг подій?!

Стрибки у часі – надто хитка матерія для міркувань, про яку я практично нічого не знала. Але якщо взяти за основу голлівудські фільми цієї тематики, то припущення про зміни, які я могла спровокувати, були вірними.

Відчувати радість через те, що Єгор уникнув поранення, хай і ціною чужого добробуту, було неправильним. Але я нічого не могла з собою вдіяти.

Той «поклик», який вирував всередині і вів мене крізь живий лабіринт до чоловіка, важко було проігнорувати. Це як спробувати зупинити власне серцебиття. Неможливо.

Озираючись назад, не скажу, що зазнала величезного потрясіння, вперше побувавши в центрі бою істот. Набагато більше страху випало мені, коли кентавр заніс меч над Єгором. Ось тоді я й дізналася, як це – зупинка серця від жаху.

А коли чоловік намагався заспокоїти мене, я принишкла від  дивних відчуттів. Було таке враження, немов моє місце в житті, яке я шукала протягом усіх свідомих років, було саме поряд із Єгором. Не позаду нього, не попереду, саме поруч.

Тільки ось, здається, сам Єгор думав інакше.

Чим ближче ми підходили до маєтку, тим сильніше в мене завмирало серце. На цей раз у Єгора просто не залишилося маневру для звичної брехні. Йому доведеться мені все розповісти. Я ж, у свою чергу, збиралася відкритися назустріч, наплювавши на застереження Іларіона, і попередити Єгора про його майбутню (можливу) смерть.

Незнайомі мені воїни – всі сильні, високі чоловіки – нас не чекали. Варто було ввійти в будинок, як вони попрямували до сходів, повертаючи в хід, що вів до лабораторії Іларіона.

Єгор, як і я, несвідомо сповільнив крок. Стиснув мою руку. Тяжко зітхнув, ніби збирався з духом першим розпочати таку важливу для обох розмову. Я затамувала подих, завмираючи від хвилювання, і…

Була ледь не збита з ніг рудим вихором.

– Ти в порядку? Все добре? Ти поранений? Це що, кров? Кров! Ти поранений! Єгоре! Де болить?!

Настя ніби ненароком втиснулася між нами, відштовхнувши мене. Єгор випустив мою долоню, охоче обійнявши сестру.

Руда, наче ліана, намагалася обвити чоловіка. Сипала запитаннями, кілька разів обходила Єгора, жадібно і безладно нишпорила руками по його тілу.

– Чому ти мовчиш?! – Вибагливо вигукнула Настя, вкотре заглядаючи братові в очі.

Той посміхнувся:

– Чекаю, коли ти візьмеш паузу, щоб вставити хоч слово.

Дівчина насупилася.

– Не смішно. Я хвилювалася! – Вона стукнула чоловіка кулачком у груди, але варто було йому скривитися і зойкнути, як заголосила: – Пробач, пробач! Я не навмисне! Сильно болить?!

– Все гаразд, сестричко. Обійшлося.

– Як ти ще можеш стояти? – Округлила очі Настя. – Треба терміново покликати на допомогу! Ларік!

– Стривай-но. – Єгор притиснув палець до губ сестри. – Він зайнятий. Я цілком можу сам спуститися до лабораторії. Ти дарма розводиш паніку.

– Але ж стільки крові!

Чоловік спохмурнів:

– Думаю, що більша її частина, яка так тебе налякала, мені не належить.

– Добре, – шумно видихнула руда.

Єгор миттю глянув на мене, в цьому погляді мені вдалося прочитати німе прохання слідувати за ним, і рушив уперед. Настя не відставала ні на крок. У тому, як вона ловила кожен рух брата, його жести, слова, я вперше помітила... явну залежність. Чомусь від проявів такої сліпої прихильності мені стало ніяково…

– Іди до своєї кімнати, – сказав Єгор, помітивши, що Настя пішла за нами до сходів. – Постарайся поспати.

– Ти що знущаєшся?! – обурилася вона. – Як я після такого засну?

Після таких хвилювань у мене взагалі не було впевненості, що я колись зможу попрощатися з безсонням. А якщо й зможу, то, напевно, снитися мені буде… побачене сьогодні. Щоправда, з альтернативними кінцівками. Жах.

– Настя, це була надто важка ніч. Я не хочу ще й з тобою сперечатися. – Єгор зупинився, відкрито і серйозно глянув на сестру. – Тобі нема чого робити в лабораторії. Повір мені, там зараз не надто приємне видовище.

– Я не боюся.

– Знаю.

Хоча весь його вигляд говорив протилежне: він ні крапельки не вірив у таку сміливість сестри, але наголошувати чи озвучувати її можливу слабкість не став. За що я поважала його більше.