РОЗДІЛ 4

Я ніколи не забуду, здивований вираз обличчя водія, коли запальничка дала маленький мерехтливий вогник.

Струснувши флакончиком лаку, я направила вогняний струмінь у потвору.

Рух, коли Тінь нечіткою плямою відокремилася від тіла чоловіка і рвонула вбік, можна було й не помітити. Таким він виявився блискавичним і змазаним.

Найімовірніше, мені просто пощастило, що швидко зреагувала. Лишень на долю секунди я встигла відсмикнути руку вліво. Вогняний струмінь злегка мазнув по правому рукаву сорочки водія і вдарив у Тінь.

Моторошне виття розірвало вечірню тишу.

Тварюка спалахнула, мов горстка сухої трави.

– От лайно! – Вилаявся водій.

Чоловік стрибав, розмахував руками та намагався збити вогонь з рукава сорочки.

– Пане! – верещала Тінь. – Хазяїне!

Навіть коли лак закінчився, я все ще тиснула на кнопку розпилювача. І… не могла відвести погляд від чорної субстанції у повітрі. Через кілька секунд Тінь надулася, як мильна бульбашка, пішла брижами і гучно луснула.

Я здригнулася, прикривши обличчя від чорних бризок. Але, на мій подив, Тінь зникла, не залишивши після себе навіть чорної калюжі. Лише їдкий запах поширився довкола. Він був  настільки сильним, що в мене сльози в очах з’явилися.

– Ти несповна розуму, – розлютився водій. – Божевільна якась!

Сорочку йому все ж таки вдалося загасити. Вогонь не встиг перекинутися на решту одягу. Щоправда, я не могла гарантувати, що чоловік уникнув опіків. І, судячи з його осоловілих, сповнених ненависті очей, подяку за те, що позбавила специфічного «паразита», я отримаю негайно. Причому специфічну таку подяку.

– Перепрошую, – втиснула голову в плечі я.

Вдруге за такий короткий термін дати відкоша було вже не під силу.

Як не корчи з себе героїню, а все одно залишишся просто жінкою, у якої після пережитого жаху тремтіло все тіло. І з розгніваним чоловіком я ніяк не могла тягатись. Ні морально, ні фізично.

– Перепрошуєш? – криво посміхнувся водій. – Це все, на що ти здатна?

Задкуючи, я лише розвела руками.

– Ти з мене ледь шашлик не зробила, скажена зміюка! І все, що можеш сказати, – це якесь перепрошую?

– Я шкодую, що…

– Ти шкодуєш? – наче шалений розреготався він. – Я дуже вражений. От правда.

– Я дійсно шкодую, що вам довелося через це пройти, – прожебоніла я. – Мені шкода. Я навіть готова заплатити за завдану шкоду.

Водій продовжував повільно наближатися. Посмішка, що розтягла його тонкі губи, виглядала не менш зловісною, ніж у Тіні… Може, у виборі носіїв тварюка керується чимось більшим, ніж випадковістю?

– Вам треба буде поїхати до лікарні та обробити опік. Грошові витрати за лікування я також готова взяти на себе.

– Це добре, що ти готова, – ледве не наспіваючи, простягнув чоловік. – Я стягну все, що т мені завинила. Але спочатку ти розплатишся іншим способом. Задери сукню.

– Що?!

– Зараз я візьму тебе, дівка, – підморгнув водій. – Відшкодуєш мені моральні збитки.

«Це що таке виходить? – Подумки заволала я, відступаючи. – З одної халепи та й в іншу?!"

Краєм ока я помітила, як Кузьма повільно підвівся з землі. Соромно зізнатися, але через весь шал боротьби я навіть встигла дещо забути про… друга.

Його хитало, напевно було страшно боляче, але домовик не видав жодного стогону.

Безшумно підійшовши до водія, друг гепнув того в поперек. Варто було мерзотнику обернутися, як у його обличчя вдарив струмінь зеленого диму. Чоловік закашлявся. Закляк. Його очі зробилися мов скляні.

– Забирайте речі, пані, – кивнув мені Кузьма. – У нас є кілька хвилин, поки людина не прийде до тями.

– Що ти зробив?

– Наслав дурман, – охоче пояснив він. – Завдяки цьому таксист не згадає про останні події. А коли прийде до тями, ми вже будемо в безпеці.

– Дуже зручно, – пробурмотіла я, діставши валізу з багажника.

Не чекаючи, поки мине термін дії закляття, ми поспішили до маєтку. Як тільки зробили кілька кроків за ворота, вони автоматично зачинилися, залишаючи ворожий зовнішній світ і божевільного таксиста по той від нас бік.

Зустрічати нас ніхто не вийшов, що було дивно, якщо брати до уваги шум, яким супроводжувалися ефектні розбірки з Тінню.

До того ж хтось повинен був відчинити ворота, виявляючи загадкову гостинність? І чому цей «хтось» не прийшов на допомогу, коли ми з домовиком так цього потребували?

– Через спеціальний захисний купол навколо території ордена полог тиші, – ніби прочитавши мої думки, вирішив пояснити домовик. Він намагався йти врівень зі мною, хоч було видно, що це давалося нелегко. – Нас, швидше за все, просто не почули.

– А хто відчинив ворота? Чому не вийшла охорона? Хтось же повинен… патрулювати периметр, ні?

– Ворота відчинив я. Для вас, пані. Сам я можу зайти на територію, оминаючи замки, двері, засуви, – дав відповідь домовик. – А ось чому у кордону зараз немає захисників… гарне питання. Але я не знаю відповіді на нього.