РОЗДІЛ 3

Стиснувшись наприкінці автобусу, я одночасно намагалася не втратити пильність і хоч трохи послабити пекельну напругу. Що, в принципі, було неможливим.

Коли людина відчуває безжальний дотик страху і ніяк не може його позбутися, про яке розслаблення взагалі може йти мова?

Чесно кажучи, я уже тисячу разів встигла пошкодувати, що сіла в цей автобус, не віддавши перевагу метро чи таксі… Тільки особливого вибору тоді не було. Громадський транспорт мені здався справжнім порятунком.

Звісно!

І не таке подумаєш, коли тебе переслідує одержимий начальник!

У момент, коли псевдо-Вілентій Аркадійович, наче бронепоїзд, невблаганно рушив на мене, я зрозуміла: зі ступором треба щось робити!

А то поки намагаєшся поворухнутися, позбутися жаху, що сковує тіло, дорогоцінні для порятунку секунди витікають, наче вода крізь пальці.

Бути впольованою Тінню мені хотілося в останню чергу. А судячи з шиплячих звуків та облизування губ начальником, нічого хорошого мене в такому випадку не очікувала.

– Ти так солодко пахнеш, дівчинко, – обдарувала мене сумнівним компліментом Тінь. Вузькі губи декана вигнулися кривою посмішкою. – Я тільки спробую раз-зок. Господар і не взнає…

Господар? Який такий господар?

Уточнювати Тінь, звісно, ​​не стала. Від страху в мене перехопило подих.

Коли тварюці в тілі декана залишилося пройти всього два кроки, щоб безперешкодно схопити мене, між нами виникла перешкода. Кудлата. Маленька. Яка страшенно лаялася.

– К-кузьма?! – повернула собі дар мови я.

Вілентій Аркадійович розреготався. Цей різкий, хрипкий і надто гучний сміх вдарив мені по нервах.

Домовик похапцем глянув на мене, повністю зосередившись на чоловікові – загрозі моєму життю та спокою.

– Пані! Втікайте!

– А т-ти?

– Мерщій! – Наказний тон домовика спрацював спусковим механізмом.

Для мене, щоб відмерти та кинутися до дверей. І для Тіні, щоб атакувати.

Не зважаючи на гарчання, що лунало за спиною, я вискочила з кабінету. Здивування Оленки пройшло мимохіть і залишилося майже непоміченим на тлі всього іншого.

Рухалася я настільки швидко, наскільки дозволяли черевички на підборах, що невблаганно ковзали по плитці. Тієї миті, не пам'ятаючи себе від жаху, я проклинала творця шпильок, суконь і всі писків моди. І себе заразом – за те, що вирішила так вирядитись.

Красунею відчути себе захотілося… Дурепа!

Відстань від університету до автобусної зупинки видалася – смугою перешкод.

Побувавши кілька разів на межі вивиху ноги, мало не порвавши сукню, я зрозуміла, що не створена для бігу. Особливо для бігу на підборах. Ні в якому разі. Навіть пригальмувала трохи, коли вирішила, що змогла втекти.

Перевести подих не вдалося.

Грубий вигук декана повернув мені колишню спритність і таке прискорення, що, мабуть, позаздрив би навіть марафонець.

Я змогла трохи відпочити тільки тоді, коли влетіла в салон автобуса і переконалася, що декан не встиг слідом. На мою думку, чоловікові не вистачило менше за хвилину, щоб добігти.

От і добре, що його нова дружина добре його відгодувала. Зробила мені послугу.

Кусаючи губи, я хвилювалася, як там Кузьма. Адже якщо Тінь кинулася мене наздоганяти...

Серце стиснулося.

Чи означає це, що тварюці вдалося усунути домового зі свого шляху?!

Не думати про погане та не накручувати себе завчасно – виявилося надскладним завданням. Але я спробувала з ним впоратися.

Зазвичай у громадських місцях ми відчуваємо себе у безпеці. Неначе натовп стає щитом, хоч й ілюзорним.

На кілька секунд страх поступився, і я змогла відчути солодкий присмак удачі. Якраз до того моменту, як я згадала момент вселення Тіні у мого начальника.

У пасажирах тепер я бачила... ворогів. Потенційних вбивць.

Що завадить Тіні увірватися чорним згустком у автобус і просто вибрати іншого… носія?! Судячи з того, як легко вдалося підкорити декана, це не складе значних труднощів.

У такому випадку, чим більше людей мене оточує, тим більше у Тіні варіантів для втілення свого задуму.

Йой, лишенько!

Шлях до мікрорайону, де я винаймала квартиру, коштував мені нервів, тремтіння в колінах і, поб’юся об заклад, сивого волосся. Так, можна було зійти з автобуса, взяти таксі і відразу вирушити в маєток, але… стереотип, що вдома навіть стіни лікують, виявився сильнішим за тягу сховатись за спиною Єгора від усіх бід. Тим більше, що гордість все ще сипала сіль на свіжу рану з приводу наших із чоловіком недостосунків.

Я намагалася якомога швидше дістатися до під'їзду і по можливості оминала стороною випадкових перехожих. Зайвий раз ризикувати не варто. Знайомого екзорциста на прикметі у мене не було.

Слава богу, Вілентій Аркадійович дорогою мені не попався. Сприймати це як успіх я не поспішала. Адже якщо Тінь уже покинула декана і обрала нового носія, то загроза для мене перетворилася на… безлику. А тому ще небезпечнішу.