РОЗДІЛ 2

Водій виявився справжнім… нахабою. Він був впевнений у своїй неймовірності та був з тих типів, які користуються порадами з пікапу.

Я зрозуміла це після того, як цей Василь, здавалося, вдесяте ​​спробував нав'язати свій номер телефону.

Саме тоді, нарешті, я позбулася тяжкої задуми. Перестала мучитися сумнівами у правильності власного поспішного від’їзду з будинку Єгора. А ще з подивом зазначила, що тепер явно… подобаюсь чоловікам.

Принаймні, і Василь, і Михайло – сусід поверхом вище, який допоміг донести дорожню сумку до квартири, – були досить наполегливими у знаках уваги, щоб дати зрозуміти: їхні чоловічі «флюїди» призначалися саме мені.

Номерами телефонів ми з Васею так і не обмінялися, через що він погрожував стати моїм особистим таксистом на невизначений термін.

Напевно, чоловік думав, що я просто «ламаюсь» або набиваю собі ціну, намагаючись розпалити в ньому більший інтерес. Спростовувати цю версію я не збиралася. Не хотіла гаяти час на пояснення, що в моєму житті цілком вистачає плутанини з Єгором, щоб ще підписуватися на якісь стосунки.

Дивина? Так. Адже настрій все ж таки покращився.

Як не крути, а усвідомлення власної привабливості в чоловічих очах здатне творити дива. І без магії.

Не скажу, що я перестала думати про Єгора хоч на хвилину після того, як поїхала з маєтку: брехати собі – марна справа.

Чим більше часу минало після нашого  прощання, тим чіткіше я бачила ситуацію, що склалася і ... усвідомлювала власне боягузтво.

Замість того, щоб сміливо зустрітися з проблемами віч-на-віч і розібратися, я воліла втекти. Знову відступила.

Та й слова Єгора більше не здавалися такими образливими, як уночі. Тепер я виразно відчувала каверзу в його рішучості чимскоріше випнути мене з маєтку. Ну не може людина так миттєво та різко змінитись! Особливо після тих днів, коли нам було неймовірно добре та спокійно разом.

Поки відволіклася прибиранням, щоб зайняти руки, ретельно обдумала все, що сталося за останню добу.

Інформація, якою забезпечив мене науковець, а потім і Боніфацій з Фефою, нарешті стала зрозумілою. А спираючись на дивну, невластиву Єгорові поведінку, я дійшла єдиного висновку, що весь час крутився на язиці.

Чоловік намагався мене убезпечити від неприємностей. Хіба не це я почула, як тільки прокинулася після поранення?! Лише досі на ту випадково підслухану фразу не звертала уваги. А даремно.

– От халепа! – крізь зуби вилаялася я, протираючи комод від пилу.

Єгор виконав обіцянку. Захистив мене від небезпек, що могли загрожувати в маєтку. Нехай це навіть означало самому віддалитися болісно, ​​різко, жорстоко.

Я впевнена, якби чоловік поділився своїми сумнівами зі мною, ми могли спробувати відшукати інше рішення. Єгор же не був з тих, що допускають когось ближче, ніж на відстань витягнутої руки. Особливо у емоційному плані. І саме ця його риса в результаті зіграла з нами такий злий жарт.

Замість смутку та розчарування зараз я відчувала лише роздратування та непохитну рішучість завершити задумане. Врятувати Єгора, коли вже встигла вплутатися в цей фантастичний гармидер. Нехай навіть для цього мені доведеться боротися не лише за нього із зовнішніми обставинами, а й проти жахливої впертості чоловіка.

Перш ніж взятися за головне завдання, яке подумки відзначила для себе червоним значком значущості, необхідно було зробити щось ще. А саме – навідатися до університету. Час біг невблаганно, і моя літня відпустка за кількістю днів виявилася майже профуканою. Тож доволі скоро я вирушила на автобусну зупинку.

Протягом пів години я вже була біля стін альма-матер.

Навіть не думала, що колись зможу сумувати за роботою, де мене не цінували.

Думка, що під час літніх канікул навчальні заклади порожні – міф. З символічним останнім дзвінком «життя» не залишає ці стіни, просто перетікає в іншу форму. Замість активності студентів та повного навчального складу – передекзаменаційний мандраж абітурієнтів, зітхання колег, яким «пощастило» цього року опинитися в комісії з прийому нового потоку учнів, крики завгоспу та метушня ремонтної бригади.

Прямуючи до деканату, я не раз ловила на собі зацікавлені погляди чоловіків: що ремонтників, що батьків абітурієнтів, що колег, які чомусь відповідали на мої вітання, не приховуючи подиву.

Секретар декана – Оленка, молода красуня-блондинка, яка лише кілька місяців тому перестала бути студенткою нашого університету, отримавши диплом, – зустріла мене черговою фальшивою усмішкою.

– Чим можу допомогти?

– Декан у себе? – Я пригальмувала біля дверей до кабінету начальника.

– Вілен… – розгубилася білявка, насупившись. Мабуть, від мого рішучого тону, на який я й сама від себе не очікувала. Але треба віддати Оленці належне – схаменулась швидко, перестала жувати губу і наївно плескати віями, перейшовши на діловий тон: – Вілентій Аркадійович зайнятий. У нього... важливі переговори з...

Я не змогла стриматися і саркастично зігнула брови в очікуванні її відповіді.

– …можливими спонсорами, – продовжила білявка.

– Надовго?