РОЗДІЛ 1

Я витріщалася у стелю – безсоння стало моїм поплічником.

Сон до мене не йшов, залишалось рахувати час до світанку, щоб забратися з цього будинку.

Кузьма так і не з'явився. Це мене неабияк дратувало. Теж мені помічник!

Зараз я як ніколи потребувала компанії. Але її не було.

Іноді мені здавалося, що чутно кроки за дверима. Але в кімнату до ранку так ніхто і не увійшов, тому я сприйняла ці звуки за жарт уяви. Так не хотілося залишатися однією, що свідомість просто намагалася вигадати «рятівника».

Звісно ж, нікого не було. Дорослі дівчатка можуть покладатися лише на себе. У будь-яких ситуаціях. І особливо у боротьбі з власним болем. Так терпляче навчало мене життя. Щоразу даючи нові, досить жорстокі уроки.

Раніше, після попередніх болючих ударів, я все одно прагнула відшукати опору ззовні. У комусь близькому чи чужому, з можливістю в майбутньому стати мені кимось рідним. Наївно так.

І це не спрацьовувало. Не знаю чому. Дива не траплялося. Тепер же я зважилася шукати сили всередині себе і більше не підставляти другу щоку для ударів.

Як не дивно, але сльози одразу висохли. І хоч мені боліло, але на ранок я була більш ніж готова.

Збори не зайняли багато часу. Я прийняла контрастний душ, щоб остаточно позбутися млявості та втоми в м'язах. Обов'язковим пунктом було приховати наслідки безсонної ночі та мого жахливого настрою. І хоч з косметикою я залишалася на «ви», але задумане вдалося.

Із дзеркала на мене дивилася симпатична незнайомка. Тільки в очах можна було побачити образу, що причаїлася надто близько до поверхні. Але її приховати мені поки що не вдавалося. Та й людство не придумало таких засобів, щоб миттєво могли вилікувати душевні рани.

Всупереч бажанню піддатися зневірі і залишитися в ліжку обіймати подушку, я вчинила інакше. Заплела волосся в об'ємну французьку косу, розтягла губи фальшивою усмішкою, а замість звичного костюма вибрала ошатну червону сукню та черевички на каблуках.

Я справді одужала: Іларіон постарався, щоб самопочуття в мене було чудовим. Душевний біль до уваги не брала.

Бездоганний зовнішній вигляд надав мені більшої впевненості у собі. Настрій не змінився, але я вже не мала бажання скиглити та побиватись через несправедливі висновки Єгора щодо минулої ночі.

Викликати таксі самостійно не склало великої праці. Стало в пригоді, що раніше в розмовах з Іларіоном я дізналася адресу маєтку. Думала просто задовольнити цікавість, а… знадобилось у іншому.

Підхопивши дорожню сумку, я вирішила не чекати, поки хтось зайде аби люб'язно викинути мене геть з будинку.

В коридорі буквально одразу натрапила на… Єгора.

Чоловік сидів на підлозі біля стіни навпроти моєї тепер уже колишньої кімнати.

Невже він увесь час провів тут?

Першої миті мені здалося, що Єгор спить. Але варто було мені зробити крок у бік головних сходів, як чоловік здригнувся, підняв голову з рук і схопився на ноги.

Він виглядав насправжки втомленим. Від учорашньої рішучості та жорстокості не залишилося навіть сліду. Тільки я вже наказала собі більше не купуватися на трагічний вигин його брів, провину, що виразно читалася у погляді, і будь-які слова, які готові були вже зірватися з його губ.

Вчора Єгор показав справжнього себе. Непробивного, холодного і чужого.

– Ти так рано, – видав чоловік охриплим від сну голосом.

Я лише знизала плечима. Говорити з ним не хотілося, але я мусила.

– Сніданок? – нерішуче запропонував він.

– Ні, дякую. Я вже викликала таксі.

Здавалося, що Єгор здригнувся від моїх слів.

– Я проведу, – сказав чоловік, спробувавши взяти мою дорожню сумку.

Не дозволивши йому це зробити, я позадкувала.

– Не варто, – уперто підняла підборіддя. І як тільки вдалося зобразити стільки байдужості у голосі? – Не хочу відволікати вас, Єгоре Володимировичу, від справ.

– Ви і є моя справа, – просипів він, а в очах блиснула така знайома мені впертість, — Катерино Леонідівно.

Вчора Єгор намагався якнайскоріше мене позбутися, бомбардував безпідставними звинуваченнями, ображав, відчутно віддалився і втік, як від чуми.

Сьогодні ж, здавалося, всіма хитрощами намагався пригальмувати мій від’їзд. Така суперечлива поведінка могла будь-кого збити з пантелику. Я не виключення.

– Що? – Перепитала, вирішивши, що не дочула.

– Я проводжу, – проігнорувавши запитання, повторив чоловік.

Єгорові вдалося непомітно наблизитися. Коли він взявся за лями сумки, поклавши долоню поверх моєї руки, мені довелося вимушено прийняти «допомогу» та відступити. У момент доторку чоловіка все моє тіло прошило блискавками. Бажання – останнє, що хотілося б зараз відчувати поряд із ним.

Прокляття!

Зображати із себе стерво на кшталт матері зовсім не так легко, як завжди здавалося.

– А! Я зрозуміла. Боїтеся, що я щось поцуплю? – гимикнула я.