РОЗДІЛ 9

Ще мить, і з язика зірвалося б фатальне: «Ти помреш у листопаді!» Або: «Я була на твоїх похоронах!» або зовсім божевільне: «Я повернулася в часі після твоїх поминок, щоб стати плямою на лобовому склі твоєї машини. До речі, напевно, заєць теж замішаний у цій змові».

І чому, як я не намагаюся викинути все з голови і насолоджуватися сьогоденням, а думки постійно повертаються до смерті?

– Ти готова продовжити шлях? – через деякий час мовчазних обіймів спитав він.

– А хіба цей екстрим-екскурс над прірвою не був твоїм запланованим сюрпризом?

Чоловік знизав плечима.

– Ні. Сюрприз попереду.

– Навіть боюся уявити, що це.

– Колода над прірвою забрала у мене всі шанси вразити дівчину? – хитро примружився він.

– Абсолютно всі шанси.

Мені хотілося його піддражнити, і Єгор легко підтримав цю гру. Він сумно зітхнув, наче заздалегідь поділяв майбутню поразку.

– Я все ж таки спробую. – Чоловік погладив мене по спині, продовжуючи посміхатися. Я вже звикла заворожено милуватися його усмішкою. – Ходімо. Вже зовсім поряд.

– Угу. «Зовсім поряд» було пів години тому.

– Тепер точно, – хмикнув чоловік, не обертаючись. – Я сподіваюся тобі сподобається.

Мені сподобається.

Ця прірва, якою довелося пройти, стала для мене символічною. Повіривши майже незнайомцю, я повірила і в себе. Зробила те, що ніколи раніше навіть не пробувала. Хоч на мить, перед тим, як остаточно злякатися, я йому повірила. І ця віра показала мені, наскільки сліпуче яскравим може бути життя. Тепер я знала, що можу отримати в результаті, якщо подолаю всі свої комплекси та маски «неповноцінності».

Якщо на тому боці ліс був густий і непроглядний, то тут ми швидко подолали досить рідкісний підлісок і вийшли на зелену галявину, що зовсім скоро змінилася кам'янистою місцевістю.

Десь у западинках і тріщинах скельної породи ріс мох. Темно-зелений і пухнастий, він нагадував приємний плюш, з якого робили м'які дитячі іграшки. Раз у раз мене долало пекуче бажання вчепитися в зелену махру і пропустити її крізь пальці.

– Не радив би, якщо не хочеш за кілька хвилин вкритися червоними плямами, – попередив Єгор. – Ця штуковина отруйна.

Таким чином, я знову переконалася в правдивості всім відомої істини, що перше враження оманливе. Адже виглядав мох нешкідливо, якщо не сказати більше… навіть привабливо.

– Одного разу я влаштувався на відпочинок прямо посеред галявини, де він ріс, — похитав головою чоловік, посміхаючись. – У результаті домашні ще довго жартували над моїм виглядом. Плями не зникали ще три тижні. І свербіли. Після таких тортур я цей мох ні з чим не переплутаю.

Бажання торкнутися отруйної краси одразу ж випарувалося.

Я вже й перестала дивуватися уважності Єгора до всіх моїх реакцій. Очевидно і навіть прикро, що чоловік міг читати мене як відкриту книгу. Мені ж, навпаки, для будь-якої, нехай маленької, розгадки потрібно прикладати максимум зусиль з підбору необхідного ключа або пароля.

І де справедливість?

Йти було зовсім не важко, хоча якась скутість у ногах вже відчувалась. Хоч Єгор не переставав майже через кожен десяток кроків цікавитися моїм самопочуттям, у втомі я йому не зізналася.

Навіть без слів від чоловіка відчувалося сильне радісне передчуття. Я правильно зробила, що ступила на ту колоду, довірившись. Хоч Єгор і не зізнавався відкрито, але я здогадалася: місце, куди він мене вів, справді має для нього велике значення.

Зазвичай, день після кровотеч я незмінно проводила в ліжку, відлежуючись і страждаючи від слабкості у всьому тілі. Сьогодні нічого зі звичних симптомів нездужання мене не турбувало. Чи то Єгор мене зцілював своєю присутністю, чи ліки, що вколов напередодні Іларіон. У чому б не була причина гарного самопочуття, але я була вдячна за можливість відчути себе цілком нормальною, здоровою людиною. Така звична для інших «звичайність» – дорогий подарунок для мене.

Через шум вітру, що зустрів різким гулом, можна було здогадатися: ми знову наближалися до чергового урвища. Чи ж того самого?

Поява дрижаків ознаменувала прихід страху. Тільки цього разу він не був таким панічним, як раніше.

– Ми майже на місці, – сказав Єгор. – Дивись під ноги, щоб не посковзнутись.

Він уповільнив крок і, міцно тримаючи мене за руку, акуратно просувався до вузької стежки, що причаїлася біля краю скелі.

Глибоко вдихнувши свіже повітря, я втихомирила хвилю страху, і подивилася в далечінь. До неба тяглися верхівки вічнозелених сосен. Їхні стовбури навіть на пристойній відстані здавалися настільки товстими, що навряд чи вийшло б зімкнути руки, спробуй хтось їх обійняти. Десь унизу чувся шум води.

Перша половинка стежки була настільки вузькою, що вдвох із Єгором ми не вмістилися. Йшли один за одним. Обережно та повільно. Тільки чоловіча рука, що міцно стискала мою долоню, не дала засумніватися в реальності того, що відбувається, і знову піддатися жаху.

А ось далі стежка розширилася, дозволивши нам йти врівень один з одним. Єгор відтіснив мене до скелі. Таким чином одним плечем я постійно торкалася холодного каменю, а іншим відчувала тепло від чоловічого тіла. Почуття безпеки зросло, і страх відступив, майже повністю зникнувши.