РОЗДІЛ 7

Сни не були моєю стихією.

Щоночі я вдовольнялася подорожжю без картинок. Вкрай рідко видіння приходили в рух чорно-білими епізодами, ще рідше вони наповнювалися кольором. Сьогодні все було інакше: і динамічні барвисті сцени, і почуття польоту, і яскраві емоції. А ще мене ніяк не полишало почуття, що поряд зі мною в кімнаті є ще хтось…

Хоч як не намагалася, а очі відкрити не виходило. Сон у дійсності продовжувався. І, ніжачись у яскравих променях теплого світла, я не могла сказати, що хочу прокинутися. Так добре та спокійно мені давно не було. А можливо, і ніколи.

На внутрішній стороні повік я бачила привітне обличчя Єгора, його дражливу посмішку і палаючий незрозумілою обіцянкою погляд. Здавалося, що це тепле проміння йде від чоловіка, обдаровуючи моє тіло ніжними пестощами. Хотілося, щоб це тривало завжди. Єгор був поруч, ласкавим, надійним і загадковим, а я живильною водою розливалася в його грубих долонях.

Простирадло збилося, кожен дотик ковдри викликав у мене спалах ниючого болю внизу живота. І коли вже очікування стало нестерпним, а мені хотілося шалено схлипувати, благаючи про блаженну свободу, все різко припинилося. Груди стиснуло холодом і тяжкістю, наче причавило каменем.

Повітря, здавалося, вислизало. Вдихнути виходило через раз. Прокинулася я, різко сівши, випускаючи свистячий хрип замість крику, як хотілося. І перш ніж змогла розглянути хоча б обриси предметів у навколишній темряві, зрозуміла, що продовжую задихатися наяву.

Знову відкрилася носова кровотеча. Тільки цього разу вона була ряснішою, ніж попередні.

Затиснувши носа долонею, я абияк встала з ліжка. Похитуючись, спробувала визначити, куди йти і що робити насамперед. Орієнтуватися в чужій кімнаті виявилося зовсім нелегкою справою.

Розгубившись, я стояла біля ліжка і витріщилася на всі боки. А потім запалила лампу на тумбочці.

Недалеко від ліжка я помітила прочинені двері, схоже, у ванну кімнату. Ноги перестали слухатись. Пробиралася до рукомийника я настільки повільно, що мало не вила від своєї безпорадності. Коли ж, нарешті, змогла відкрутити кран і плеснути в обличчя крижаною водою, це не принесло очікуваного полегшення. У дзеркало взагалі краще було не дивитися.

Кровотеча не припинялася.

А щоб у того ученого пір’я в роті поросло, за те, що так охоче підливав мені алкоголь!

І я також гарна. Вуха розвісила і повелася. Вирішила, що після одного послаблення зовсім нічого не буде. Як би не так! Закон нещастя справно працював.

Насамперед я спробувала промити ніс холодною водою. Не допомогло.

Потім, закинувши голову, чекала, притулившись до стіни, що все зупиниться саме собою. Не могло ж це тривати вічно…

Після декількох хвилин я стала думати інакше. Певне, без сторонньої допомоги мені не обійтися. І або я помру від кровотечі вночі в чужій ванні, або знайду того, хто зможе припинити цей жах.

Притиснувши рушник до носа, повернулася до кімнати. Я заляпала кров'ю не тільки нічну сорочку, постільну білизну, а й усе, до чого випадково встигла доторкнутися.

Раз у раз зупиняючись на короткі перепочинки через слабкість, я вийшла в коридор. Від моєї кімнати він тягнувся в дві сторони і був однаково незнайомим. Шлях я вибрала навмання – уперед. Уже краще, ніж повертатися назад. Хоча, можливо, саме у протилежний бік мені й треба було.

І хоча коридор тьмяно висвітлювали настінні бра, але кожна тінь здавалася зловісною, як, втім, і сама тиша. Від страху в мене тремтіли коліна.

Блукати вночі старовинним маєтком у пошуках його мешканців? Нагадувало фільм жахів, де героїня обов'язково болісно помирає через свою ж дурість.

Накрутивши себе до межі, я готова була повернутися до кімнати (плювати на кровотечу, до ранку якось протримаюся!), як тишу порушив…

Скрип, з яким відчинилися двері далі коридором, здався мені надто голосним. Смужка світла лягла жовтим прямокутником на килим, захопивши трохи протилежної стіни. При тьмяному освітленні цей єдиний яскравий прямокутник виглядав мазком художника-абстракціоніста.

Замість того, щоб прислухатися до голосу розуму і повернутися в кімнату, я, як заворожена, рушила на світло.

Несамовитий крик, що пролунав хвилиною пізніше, змусив мене посковзнутися на рівному місці.

Від того, що серце, здавалося, гуркотіло, як божевільне, решта звуків зливалася в какофонію уривків мого галасливого дихання. Перед очима заблищали яскраві цятки, наче світлячки.

Крик більше не повторився, але від цього стало ще страшніше.

Чим ближче я підходила, тим сильніше наростало занепокоєння.

А раптом що трапилося з Єгором?!

– Ні. Це неможливо. – Для переконливості сказала вголос я і вперто хитнула головою, через що у скронях кожне слово озвалося болем.

Похорон був у листопаді. Я ще маю час.

У мене ж є час?

А раптом, потрапивши сюди, я вже щось змінила і все йде зовсім не так, як було раніше? Що, коли Єгор уже…

На перший погляд, нічого незвичайного в кімнаті не було. Старовинні меблі, цікаві та явно коштовні дрібнички: статуетки, книги, картини.