РОЗДІЛ 5

Не знаю, як довго я стояла, безсило притулившись до дверей. Все намагалася вирівняти дихання і заспокоїти серце. Коли я прошкандибала до рукомийника, то сміх за дверима більш не лунав, як і всі інші звуки. Ванна кімната не вирізнялася якимось особливим оформленням. Щоправда, кожна сліпучо-біла деталь інтер'єру, від кахлю і до шаф, почала мене дратувати. Така одноманітність кольору викликала головний біль.

Одного погляду в дзеркало вистачило, аби жахнутися.

Якщо спочатку я подумала, що Іларіон спеціально просто намагався мене подражнити або зачепити, то тепер зрозуміла: він сказав мені правду. Волосся розтріпалося, кінчики подекуди сплуталися в дрібні ковтуни. Бруд і пилюка плямами покривали обличчя, шию, руки і навіть ноги. На сукню без сліз взагалі важко було глянути. Тішило тільки, що не порвалася. Мабуть, все ж таки політ через велосипедне кермо був апофеозним.

Справжня красуня! Нічого не скажеш.

Від думки, що саме такою нечупарою мене бачив Єгор, чомусь стало прикро.

Незабаром із брудом і пилом було покінчено, завжди бліда шкіра від тривалих «тортур» крижаною водою розрум'янилася.

Зазирнувши в шафку біля дзеркала, я знайшла гребінець. Як і казав Іларіон, він був в одному з герметично закритих прозорих пакетів, які я розкрила. Складені акуратним стосом на другій полиці пакети здалися мені своєрідними косметичками одноразового використання. У них були по пачці вологих і сухих серветок, гребінець, безбарвна помада, гігієнічні прокладки, кілька пакетиків з шампунем, пилочка для нігтів, манікюрні ножиці, тюбик зволожувального крему та пудра. Все нове, з етикетками.

Будь-хто на моєму місці, побачивши таке у ванній кімнаті медичної лабораторії, напевно впав би у ступор. Особливо якщо врахувати, що вчений чоловік. То навіщо йому подібні одноразові набори?

У цьому будинку на кожному кроці мені зустрічалися дивацтва, одне цікавіше за інше.

Насилу розплутавши ковтуни, я привела у відносний порядок одяг та повернулася до лабораторії.

Вчений сидів за тією ж стійкою, де й працював, коли я йшла у ванну. Можна було подумати, що чоловік зовсім не помітив моєї тривалої відсутності.

Варто було мені з’явитися на порозі кімнати, як він різко розвернувся на високому, аналогічному барному, стільчику, і раптом тепло всміхнувся.

– Тепер ти майже не нагадуєш мару.

– Я так розумію,  це був комплімент? – одразу ж насупилась я.

Чоловік знизав плечима, мовляв, думай, як хочеш.

– В тебе жахливе почуття гумору, – похмуро додала.

– Я не мастак у цій справі, – легко зізнався він. – Ходімо?

Варто було Іларіону піднятися і дбайливо запропонувати мені руку, як я, нарешті, помітила зміни, що відбулися в ньому. Неохайний халат зник. У синій фланелевій сорочці та джинсах Іларіон більше не нагадував жердину.

Так, він все ще виглядав худим, але не хворобливо, а просто мав досить сухопару статуру. Русяве волосся перестало стирчати на всі боки, а було розчесане і зібране в акуратний маленький хвостик.

Від шаленого блиску в очах не залишилося й сліду. Вираз обличчя здавався спокійним та відкритим. Навіть якщо чоловік і зачекався на мене, то жодним чином не виявив свого нетерпіння. Теперішнього Іларіона я могла навіть назвати симпатичним.

– Вирішив прислухатися до тебе і перестрахуватися, – посміхнувся він, розводячи руки в сторони, ніби намагався показати себе у всій красі. – Ну як?

– Цілком пристойно. На опудало більше не скидаєшся.

Вчений ще більше розслабився. Здавалося, кожне моє різке слівце приносило йому відверте задоволення. Та й мені сподобалося проявляти характер. І чому раніше я так цього боялася?

– А тепер, коли я нарешті отримав твоє схвалення, пропоную йти до їдальні. Інакше Єгор скоро увірветься сюди, вирішивши, що я використав тебе як запчастини до свого проєкту.

– Не смішно.

– А я й не жартую.

Його долоня виявилася сухою і теплою, а хватка досить міцною.

Всі чоловіки в цьому будинку такі уважні до манер?

Як і Єгор раніше, Іларіон відчинив і притримав мені двері, вів за руку, наче боявся, що сама я дійти не в змозі. А ще постійно вловлювала його дбайливий і уважний погляд.

– Навіщо у ванній так багато… гхм… одноразових «косметичок»?

– Ти ж знаєш, що цікавість ні до чого доброго не призводить?

– Ти користуєшся косметикою? – одразу ж перейшла в наступ я.

– Що?! Ні! Звичайно, ні! – Іларіон навіть пересмикнувся, здавалося, від огиди. – А що, я схожий на тих, хто користується?

Я знизала плечима. Подумки зробила собі зарубку, на якій темі можна заловити Іларіона. Він здавався щиро стурбованим моєю можливою відповіддю.

– Тоді навіщо тобі косметика?

– Що, як для коханки? – примружився він. – Чи навіть кількох?

Вчений так підбадьорився і вигнув груди колесом, що я ледве втрималася від сміху.

– Насилу віриться.