РОЗДІЛ 4

– Все нормально?

Я кивнула, не відводячи очей від пейзажу, що плив за вікном. Хоча, правду кажучи, дивитися не було на що: все зливалося в одну розмиту зелену пляму. Зважаючи на ті погляди, якими час від часу чоловік мене обдаровував, він сумнівався в моїй адекватності. Не хотілося виставлятися ще більшим дурком, ніж вже вийшло.

Хоча яка загалом різниця?! Все, що відбувається наче чийсь злий жарт!

З голови в мене ніяк не йшла телефонна розмова з матір'ю. Її попередження викликало підозри, що вона знала про те, що сталося, більше ніж будь-хто.

– Не схоже, – знову вклинився в мої роздуми Єгор. – Нічого не болить? Тобі що, стало гірше?

Його занепокоєння та уважність були приємні, але незрозумілі. Ніхто раніше особливо не обдаровував мене такою турботою. Навіть близькі. Мама трималася осторонь, а батько майже завжди днював і ночував на роботі. Що вже казати про чужих людей…

Так, я до такого відношення зовсім не звикла.

І замість нормальної подяки відчувала недовіру та боязкість.

– Все нормально, – поспішила заспокоїти.

Єгор ще більше насупився і виглядав незадоволеним.

– Не вірю.

– Чому?

–- Ти щось дуже тиха стала, – хмикнув чоловік. – А це на тебе не схоже.

– Звідки тобі знати, що схоже на мене, а що – ні?

Він легковажно пересмикнув плечима.

– Не знаю. Просто мені так здається. Увесь час, що ти говорила, я відчував себе спокійніше, ніж зараз, коли ти мовчиш. Це наштовхує на думки, що удар головою виявився сильнішим, ніж я очікував.

– Мовчання, щоб ти знав, мій звичайний стан, – невдоволено пробурмотіла я. – У житті я небалакуча. Особливо із малознайомими людьми.

– Нещодавно ти поводилася зовсім інакше. Розкуто навіть.

Згадавши, з якою спритністю  я полізла обіймати його, почервоніла.

– Я думала, що сплю! Це нічого не означало!

– Ну так, – легко погодився він, ось тільки в очах продовжували танцювати смішки, а губи тремтіли від ледь стримуваної посмішки.

– Ти з мене потішаєшся!

– Нічого подібного, – відкрито посміхнувся чоловік, і моя агресивність відразу випарувалася. – Просто намагаюся повернути тобі добрий настрій. Виходить?

Дивлячись на його посмішку, неможливо було утриматися від такої ж у відповідь.

– Не знаю.

Щойно перший шок пройшов, я змогла почати міркувати логічно. Якщо ж не сплю і все це не плід моєї запаленої свідомості чи наслідок удару головою, то Єгор справді справжній. І більше того! Живий! Поки що.

Я ніколи не вважала себе фанатом шалених чарівних теорій до сьогодні. Адже єдина думка, що здавалася більш-менш правдоподібною в цій ситуації, була, безперечно, фантастична! Стрибок у часі.

Якось три місяці мого життя відмоталися назад, і замість того, щоб вдало завершити велосипедну прогулянку, я мало не задавила зайця і потрапила під колеса автомобіля Єгора. Як саме вийшло, що листопад перетворився на серпень, навіть думати не варто.

І чому я не згадала все, щойно прокинулася? Чому поводилася, наче й жила до цього дня у серпні, а не у листопаді?

Що робити далі, звичайно ж, я гадки не мала. Чи то повернутися в квартиру і прожити відпустку заново, чи спробувати якось попередити Єгора про майбутню смерть...

Про яку, до речі, я зовсім нічого не знала. Як він помер? І чому не спитала тоді у матері або його тітки?

Зиркнувши на чоловіка, мало не завила від розпачу! Як же мені виплутатися з цієї халепи? Не можу ж я одночасно попередити Єгора про майбутню небезпеку і не здатися йому божевільною?! Чоловік і так, здавалося, мене серйозно не сприймав. Та й хто повірить у подібну брехню? А з іншого боку, промовчати також не варіант: совість зжере.

Так, я була з тих людей, у кого ця штука ще не атрофувалась.

– Тебе засмутила розмова з матір'ю?

– З чого ти взяв?

– Я ж не глухий.

Це зауваження знову змусило мене почервоніти.

– У нас все складно, –  я чогось спробувала виправдатися.

– Просто вона так з тобою говорила, що я… А, байдуже. Вибач, якщо лізу не в свою справу.

– Все гаразд, – швидко збрехала.

– Добре. Потерпи ще трохи, скоро вже під'їдемо, і лікар зможе тебе оглянути.

Поруч з Єгором виявилося напрочуд спокійно, навіть якщо брати до уваги те, що він – мрець, що ожив. Чи, навпаки, майбутній мрець?! Тьху! Заплуталася.

Його цікавість чомусь не сприймалася ворожим та навмисним вторгненням на мою особисту територію. Зазвичай я дуже важко сходилася з людьми. Але Єгор став винятком з правил. Наче ми були знайомі щонайменше років сто.

Розмова затихла, навіть до ладу не розпочавшись.

Тільки мовчання більше не здавалося зловісним, а скоріше – заспокійливим.

Незабаром Єгор зменшив швидкість, повернувши з шосе вправо на путівець. Приблизно через п'ять хвилин я помітила масивний кам'яний паркан, що тягнувся по обидва боки від металевої брами, до якої ми під'їхали. Чоловік пригальмував і двічі коротко просигналив.