РОЗДІЛ 2

– І як тільки я дозволила вмовити себе на таке?

Таксі повільно просувалося містом. За вікном миготіли знайомі вулиці, місця, будинки. Все це зараз здавалося мені неймовірно далеким і чужим, наче було вкрите поволокою. Невже це моє місто?

– Катю, ми вже це обговорювали, – сказала мама. – Мені потрібно було поїхати.

– Тобі – так. Але навіщо мені їхати?

Мама осудливо зиркнула з-під чорної прозорої вуалі на капелюшку.

– Тітку Еллу треба підтримати! У такий важкий для неї час. Невже ти зможеш бути такою товстошкірою, коли в моєї подруги горе?

– Але ж я її навіть не знаю!

– Нічого, люба, я вас познайомлю.

Ось так. Особливо наше знайомство буде вчасно на центральному цвинтарі. Тільки маму, здавалося, зовсім не турбували подібні дрібниці.

– Я не ходжу на поховання, ти ж знаєш. Мені потім сняться кошмари! – Поскаржилася я, анітрохи не прикрасивши дійсність.

А ще Ніна загинула у тому метро… Я досі не відійшла від цієї звістки.

Подумати тільки, у неї лишилося троє дітей. Як безглуздо влаштована смерть! І, хоч би як до неї не готувався, вона завжди приходить не вчасно.

Ніна загинула, пройшовши зі мною зайву зупинку. Якби вона зайшла до підземки біля будівлі університету, як завжди робила, залишилася б живою?

Насправді, відповіді на це питання я отримувати не хотіла.

Адже тоді провина у її смерті була б цілком на мені. Я – причина того, що Ніна саме тоді поверталася додому. Я – фатальний збіг обставин. Випадковий вбивця.

Ніна загинула.

Біля кафедри досі стояла її фотографія, перев'язана чорною стрічкою, і дві червоні троянди, хоча минуло вже понад місяць. Вулиці підморозили перші холоди листопада. Проведення поховань сплатив університет. А я навіть не пішла на цвинтар.

Просто не змогла змусити себе.

Не пішла на церемонію прощання єдиної людини, яка добре до мене ставилася! А зараз їду на поховання того, кого навіть не знала!

І хто я після цього?

Лицемірка.

– Хочеш, я триматиму тебе за руку? Тоді не буде страшно, – запропонувала мені мати.

– Хіба я маленька?

– Звісно, ​​не маленька, – мама роздратовано закотила очі і відкинулася на сидінні. – У двадцять п'ять років маленькою тебе назвати в мене язик не повернеться. Ну, не хочеш – як хочеш. Тоді просто не заглядатимеш у труну.

Сперечатись із мамою було так само марно, як доводити хірургу, що при гангрені не потрібна ампутація. Тому я просто покірно дивилася у вікно.

– Єдиний племінник. Повірити не можу! – Мама втерла чорною хусткою сухі куточки очей. Навіщо була ця вистава? – Навіть не уявляю, як справляється моя бідна Еллочка?

Відповідь їй не була потрібна. Я чудово впізнала інтонацію, якою вона говорила лише тоді, коли хотіла викликати в мене жалість. Налаштувати на необхідний лад, щоб потім поставити чергову нездійсненну умову.

– А чому тато не поїхав із тобою?

– Він зайнятий.

Це прозвучало сухо, з нотками ледь уловимої гіркоти в голосі, але я помітила.

– Щось трапилося?

Вона знизала плечима, старанно намагаючись вкласти в цей жест якнайбільше безтурботності. Не вийшло. Через мить мама вже здригалася від ледь стримуваних ридань.

– Нічого особливого, Катю. Просто він подав на розлучення.

– Що?! Чому?

Мама заплакала, сховавши обличчя у долонях. У її схлипах чулася непідробна гіркота, образа та біль. Такою я бачила її вперше. Та й взагалі не пригадую, щоб вона колись плакала!

Завжди бездоганна у всьому: ідеальна господиня, ідеальна дружина, ідеальна мати… Та майже богиня у всіх сенсах! Останнім часом я стала думати, що в неї й емоцій немає, а тут...

Що там у них відбувається?

Тільки зараз я помітила сивину у густому пекуче-чорному волоссі матері, недбалий, на швидку руку макіяж і два нігті з потрісканим манікюром на правій руці. Ці деталі виразно вибивалися з образу ідеальної жінки. Схоже, мама справді хвилювалась.

– Чому ти мені не сказала?

– Діти не повинні знати про проблеми батьків. Це неправильно, – стиснула пальці вона.

– Мамо, але як же так? Я не розумію. Ви майже тридцять років разом!

– Льоня сказав, що я завжди на нього тиснула. І він хоч на старість хоче пожити для себе.

– Мені дуже шкода, – чесно зізналася я. Сімейна ідилія батьків руйнувалась прямо на моїх очах. – Може, ви ще примиритеся?

–  Хтозна…

Мої ідеальні батьки розлучаються! Ніяк не вкладалося в голові.

Я хотіла розпитати багато про що, поставити купу питань, підтримати або втішити, але мама зробила категоричний жест, показуючи, що розмова закінчена. Більше вона не мала наміру відкривати мені душу. Але я хоча б дізналася, що вона її має. Мама втерла сльози, поновила макіяж і з простої жінки знову перетворилася на ідеальну.