РОЗДІЛ 1

– Кров! – скрикнула я, притискаючи долоню до носа.

На робочий стіл уже впали три краплі.

– Тримай.

Ніна, наша лаборантка, підійшла вчасно і подала мені носову хустинку. Я сильніше притиснула її і відкинула голову. Кров потекла у горло. Від солоного присмаку залоскотало задню стінку та язик. Фу, гидко як!

– Не ковтай, – схвильовано сказала Ніна. – Навпаки, нахили голову – нехай витікає. Зараз щось принесу.

Я скосила очі і подивилася на неї шаленим поглядом. Звісно! Легко їй казати, нехай витікає! Це моя кров! 

Так, банально шкода її втрачати. 

У мене анемія, як своєрідний вирок у неповноцінності… І мама в дитинстві завжди вчила закидати голову, щоб усе швидше минулося. Звичка довіряти її думці більше за інших не минула навіть з роками.

– Не треба.

Носові кровотечі для мене не рідкість.

Все почалося о сім років, коли я прийшла зі школи і побачила, як Овчар загриз мого Утю.

Наш пес часто обривав ланцюжок і починав ганяти подвір'ям. Того вечора на його шляху трапилось каченя, якого ми з мамою вигодували з піпетки. 

Жовтобокий, як сонечко, смішний та слухняний. Він легко давався мені в руки, терся холодним дзьобом об ребро долоні і задоволено крякав, поки я його гладила.

З Уті вийшов гарний суп. Наваристий. Тільки я не змогла пересилити себе та спробувати його. Мама так цього і не зрозуміла, сварилася. 

І за носову кровотечу мені теж дісталося. Правда, до того моменту, як мама зрозуміла, що вона триває ненормально довго.

Тоді всі списали це на дитячий шок та стрес від побаченого. Але невдовзі все повторилося.

Мій сусід по парті Вовка впав з горіха. Заклавшись з хлопцями, він заліз на дерево, щоб довести, що нічого не боїться. Коли гілка під його кедами тріснула і зламалася, а Вовка полетів униз, я стояла майже поряд. І як не впав прямо на мене? Пощастило, звісно. Щоправда, не йому.

Однокласник лежав горілиць, втупивши очі в сіре небо. Він розкинув худі руки в сторони і здавався ще більш довготелесим і якимось недоробленим.

Темна пляма розповзалася по асфальту, прикрита рудою маківкою.

Вовка розбився до смерті, впавши з триметрового горіха. Так безглуздо! Хлопці стояли мовчки. А в мене знову пішла кров носом.

З того моменту й розпочалося моє лікарняне дитинство.

Мама не втомлювалася тягати мене на консультації в різні клініки до просунутих світил медицини. Де ми тільки не побували! Тільки ось час минав, напади частішали, а кандидати та академіки однаково безпорадно розводили руками. 

У результаті я мала товсту лікарняну картку і невідому генетичну хворобу. Яку? Та я навіть назву її вимовити не в змозі. Язика зламати можна.

Мама продовжувала вірити у моє зцілення. Або, скоріше, просто звикла вперто доводити, що все обов'язково буде інакше. За її таємничим планом. 

Паломництво до лікарів закінчилися, коли мені виповнилося вісімнадцять. Відтепер я мала повне право брати активну участь у власному житті. Тому відмовилася від обстежень, консультацій та іншого медичного втручання, переїхала у тимчасово арендовану квартиру і вступила до університету. Загалом, як сказала мати, збунтувалася!

А як інакше, якщо моя мама – справжній тиран, хоч і жінка? Кожна моя спроба вийти з-під її сліпого контролю неминуче закінчувалася скандалом. Але я не залишала надії, що за невдачами буде й успіх. І у свій час мені навіть почало здаватися, що все виходить непогано.

Я прагнула жити самостійно. Вивчилася на філолога та влаштувалась працювати при університеті, викладала історію зарубіжної літератури. Робота виявилася важкою, мало оплачуваною та невдячною. Але скаржитися не доводилося, іншої мені не пропонували.

До того ж такому книжковому хробакові, як я, пряма дорога або викладати, або в бібліотеку. Якби була моя воля, вибрала б друге. 

Запах книг, пошерхла текстура листків, каптал, корінці... М-м-м!  Варто було тільки взяти до рук книгу, відкрити першу сторінку – і я геть-чисто зникала для реального світу.

– У центральній філії звільнилося місце бібліотекаря, – пам'ятаю, поділилася я, коли на руках уже був червоний диплом філолога. – Піду на співбесіду. А раптом візьмуть?

Мама відразу почала галасувати:

– Тільки через мій труп, Катю! – картинно схопилася за серце вона. – Хіба для цього я свою квіточку ніжила? Щоб ти годинами швендяла між полицями та ковтала пилюку? А заміжжя? Хто візьме бібліотекаря заміж, Катю? Це ж нудно.

Можна подумати, що професія вчителя самі веселощі. Я ледве втрималася від обуреного пирхання.

– Мамо, ще залишилися люди, які ходять до бібліотек.

Щоправда, їх було катастрофічно мало.

– Ой, не варто видавати бажане за дійсне, Катерино, – махнула рукою мама. – Ти там почнеш вити від нудьги першого ж дня! Згадай моє слово. От знала б, що ти так учепишся за ці свої книжки, спалила б ще першу, що притягнув батько.

Я підібгала губи. Ось візьму і влаштуюсь на цю роботу! На зло.