РОЗДІЛ 5

– Залиш мене, Єгоре, – набусурманилась я. – Досить блазнювати.

– Катю…

– Будь ласка, досить.

– Я... – почав було він, але замовк, опустив голову і, розвернувшись, слухняно поплентався на вихід.

Треба ж! Навіть сперечатися не став.

Дивно, але довгоочікуваного полегшення я не відчула. Зовсім нічого. Наче перегоріла у цій сварці.

Біля самих дверей чоловік зупинився і, не обертаючись, глухо прошепотів:

– Я не хотів тебе образити. Просто не думав, що все так…

Очевидно, розчарування виявилося заразним, бо виразно пролунало в голосі Єгора. Втім, йти він не поспішав.

А мені несподівано стало холодно в цій кімнаті, ніби опинилась без одягу на вулиці взимку.

– Це Іларіон змастив зеленкою твої сідниці після витівки Насті?

Питання прозвучало так несподівано вимогливо в тиші, що я не відразу зрозуміла, про що взагалі зайшла мова. Весь наш нічний діалог був більше схожий на театр абсурду, де головні герої: істеричка та пияка. Мої нерви не витримували, підбирати слова та говорити спокійно не виходило.

Єгор же стрімко повернувся, схопив мене за передпліччя, притискаючи до себе, і не краплі каяття більше не проглядало в його осоловілому погляді.

– Він торкався тебе? Бачив оголеною?!

– Що?

– Ненавиджу це! – раптом прохрипів чоловік. – Ненавиджу це почуття! Тебе і себе теж! Зачарувала мене! Всю душу витріпала!

– Єгоре, ти п'яний і…

– Мовчи! Усі ви однакові! – З гіркотою кинув чергове незрозуміле звинувачення він. – Зрадниці!

– Я не розумію, про що…

Єгор не дав мені завершити, вп'явшись у губи вимогливим поцілунком.

Цього разу в діях його рук, губ та язика не було й частки ніжності, ласки. Тільки прагнення підкорити, взяти натиском, покарати…

– Н-не... треба, – чергуючи слова з можливістю ковтнути повітря, прошепотіла я. – Не так.

Його жадібні ласки жалили, залишали на моїй шкірі палкий слід, від чого одночасно хотілося і припинити все, і продовжити муку. Поцілунок із присмаком крові – чи не божевілля?

– Не хочу так, – видихнула я, мимоволі вигинаючись у його міцних руках назустріч жадібності та нетерпінню.

Серце твердило одне, тіло інше, а розум взагалі наче вимкнувся.

– Неправильно! – несподівано заревів Єгор, відскакуючи від мене, наче отримав розряд електрошокером. – Все має бути не так!

Без теплоти та тісноти його обіймів я раптом відчула себе… дивно самотньою. Ще більшою несподіванкою стала реакція на таке різке віддалення Єгора. А саме – сльози, що майже миттєво зволожили очі.

Адже сама хотіла, щоб чоловік пішов і перестав чіплятися! То чому від цього настільки нестерпно… тоскно?

Поки я намагалася перепочити, чоловік перебував у постійному русі. Він міряв різкими кроками кімнату, наче не міг зупинитися й на мить.

– Що трапилося? – Схлипнула я, зовсім не впізнавши свій голос.

Єгор глянув на мене поглядом пораненого звіра. Зміна в його поведінці була такою разючою, що несподівано відгукнулася болем у грудях.

– Це не я! – Як заклинання, став плутано шепотіти чоловік. – Не я! Розумієш? Не я…

– Єгоре. – Від його зовсім розгубленого вигляду мені стало моторошно. Простягнувши руки до нього, я покликала: – Ходи до мене.

Перші кілька кроків до мене назустріч чоловік зробив вкрай повільно, несміливо.

Я навіть встигла подумати, що він передумає і втече, настільки винним і змарнілим виглядав.

Але цього не сталося.

Навпаки, відстань, що залишилася, він подолав різко, ніби боячись не встигнути. А щойно Єгор опинився поряд, я взяла його обличчя у свої долоні. Щоправда, для того, щоб дотягнутися, довелося підвестися навшпиньки.

Єгор ніби скам'янів, не намагався присунутись ближче чи торкнутися, лише з якоюсь розпукою в очах стежив за моїми діями. Це виглядало дико, дивно і викликало в мені страх. Не за себе. За нього.

– Я не знаю, що з тобою сталося, але, що б це не було, – спробувала додати голосу належної впевненості, – ти впораєшся. І я поможу. Якщо дозволиш.

Так, сьогоднішня поведінка Єгора мене зовсім не втішила, навіть образила. Я дам цьому раду пізніше. Тому що зараз якась важлива частина душі підказувала, що Єгор потребує моєї підтримки, наївних слів, сором'язливих дотиків. Відвернутися, вигнати і відмовити йому у допомозі… я не могла. І навіть не пробувала.

Чоловік усміхнувся кутиками губ і, легенько притримуючи мої долоні в безпосередній близькості від свого обличчя, почав цілувати кожен пальчик.

– Ти диво, – прошепотів Єгор. – Моє диво.

Від теплоти, що розливалася в районі сонячного сплетення від цих доторків, я з насолодою заплющила очі.

– Це я зробив?