РОЗДІЛ 3

Можливо, я трохи погарячкувала, вирушивши на пошуки таємного ходу… вночі. Прямо класика жанру у жахачках.

Добре, навіть не трохи, а досить сильно погарячкувала з цим рішенням. Але сидіти в чотирьох стінах кімнати, де думки постійно поверталися до… Єгора, виявилося просто нестерпним! Краще я пройдусь, провітрюся, ніж скиглитиму, страждаючи безсонням, до ранку.

Розлючена жінка – страшна сила! Так ще завжди тато говорив, а батькові я звикла вірити на слово.

Кроки приглушував килим, від чого тишу порушувало лише моє дихання. В коридорі хоч і було тьмяно, але темрява мені не загрожувала, світильники працювали. Даремно захопила мобільний телефон, як ліхтарик. Напевно, не знадобиться.

Коли глипнула на екран, мене, як блискавкою, прострілило новою думкою. Єгор же додав свій номер до адресної книги. Я ж можу йому зателефонувати!

Ні, не можу… я йому подзвоню! Ось так візьму і…

Досить мучитися здогадками – спитаю прямо, чому він мене раптом почав уникати! З'ясую, заспокоюся і не відволікатимуся від «справи». Так.

Вирішено – зроблено: почулися довгі гудки.

– Ваш абонент тимчасово недоступний. Передзвоніть, будь ласка, пізніше.

Ось, значить, як?

Недоступний.

Що ж… Не дуже й кортіло.

Злість несподівано надала сил.

І чому, от питання, я взагалі маю набиватися і шукати зустрічі? У будь-якій ситуації є як мінімум дві сторони,  а вже в нашій з Єгором і поготів! Не я була ініціатором зближення! Так що чому саме мені спокійно не живеться, якщо цей чоловік віддалився без пояснень?

Серце злякано забилося, ніби спіймана пташка.

Я встигла… закохатися.

І в кого, питається?

У чоловіка, якому лишилося жити менш як три місяці!

Очманіти просто! Ось це вляпалася... Коли тільки встигла?

Адже від початку зустрічі була налаштована не підпускати Єгора до себе близько, не довіряти, не прив'язуватися. І що?!

Ось тепер страждай, чому перестали обдаровувати ласкою та увагою. Боляче? Так тобі й треба, ідіотка!

Нічому життя не навчило. Мабуть, досвід стосунків із Костею надто забувся із часом, захотілося оновити…

Від злості на саму себе навіть вилиці звело.

Мабуть, це мій вічний тягар бути невдахою в усьому.

Ой, що ж буде?!

Адже навіть зараз, ображена, розчарована і розлючена, я готова повиснути на шиї Єгора, як тільки він з'явиться.

Ні. Так не буде.

Пауза у зустрічах із Єгором мені зараз насправжки корисна. Адже чим холоднішими стануть відносини й далі відстань між нами, тим швидше зникнуть мої почуття?

На шовкових шпалерах тьмяне світло перетворювалося на червоні відблиски, через що створювалося враження присутності чогось неймовірного, нереального. Деякий час я просто розглядала химерну гру відблисків серед невигадливого орнаменту, намагаючись зосередитися на майбутній задачі.

І з чого потрібно починати?

Якщо керуватися досвідом фільмів, то вхід до таємної кімнати повинен контролюватись якоюсь зовсім звичайною непримітною штучкою. Світильником, книгою, картиною чи статуеткою.

Я облапала два найближчих світильника. Окрім пилу, нічого не знайшла. Книжкових полиць поблизу не було, а щоб дотягнутися до єдиної картини з гірським пейзажем, довелося неабияк постаратися. Балансувати навшпиньки виявилося завданням не з легких. У результаті я мало не впала на підлогу разом із картиною у важкій рамі.

Реальність не виправдала очікувань!

Не було тут жодного таємного ходу. Що ще раз підтверджувало це дратівливе: «Вам здалося».  Або те, що божевілля зовсім не жарт, а моя сумна дійсність.

Від розпачу, мало не заволала в голос.

Вхопившись за примарну надію, як за тонку соломинку, я почала безладно обмацувати стіну. Що-небудь! Ну хоч щось знайти, що підтверджує тверезість мого розуму!

І-і-і…

Нічого!

Я вже насилу трималася, щоб істерично не розреготатися в голос. А потім розплакатися.

Відчайдушно стукнула кулаком по стіні, верескнула і зігнулася навпіл, притискаючи руку до живота. Боляче!

Я ковзнула вздовж стіночки, вирішивши повернутися ні з чим у кімнату, але, за щось перечепилась, втратила рівновагу і впала на коліна.

Пролунав скрип.

Він здався мені громоподібним.

У потилицю тут же дмухнуло прохолодою.

Непроглядна темрява замість стіни зі звичним червоним орнаментом прямо переді мною довела: я знайшла те, що шукала.

Потаємний хід!

Я повільно піднялася з колін. Цієї хвилини було забуто все: втома, біль, образа на Єгора, розчарування та злість на себе. Все виявилося поглиненим одним – цікавістю.