РОЗДІЛ 2

Коли Ада сказала, що мене проводять, я чекала на звичайну допомогу у відкритті кодового замку. І виявилася зовсім не готовою до того, що дворецький невпинно стежитиме за мною, як тільки ми потрапимо в білий коридор, а заспокоїться і піде собі тільки тоді, коли передасть науковцю «з рук у руки».

Довго Іларіона шукати не довелося. Він опинився саме там, де ми зустрілися минулого разу. За столом у лабораторії, повністю занурений у свої записи та експерименти.

– Катю?!

Чоловік різко встав. Намагаючись якнайшвидше пробратися до мене, мало не перекинув хімікати, смачно вилаявся і... засоромився.

– Що трапилося?!

– Мене Ада відправила до тебе.

– Ада?! – якось миттєво охрип чоловік. – Навіщо?

Я коротко переповіла йому те, що сталося, упустивши деякі непотрібні деталі.

Іларіон потягнув мене до канапи, примостився поруч і безцеремонно уклав мої ноги до себе на коліна.

І поки я не встигла схаменутися і запротестувати, скинув балетки і, видавивши напівпрозору білу субстанцію на пальці, став повільними круговими рухами втирати її в почервонілу шкіру.

З боку наше сусідство могло здатися більш ніж інтимним. Але хвилювання чи бажання від близькості цього чоловіка я не відчувала.

– Значить, Ада приставила до тебе Петра у няньки?

– Чому одразу у няньки? – насупилась я. – Він мав тільки допомогти мені потрапити до лабораторії. Деякі кодові замки понаставили тут, не підступитись.

– Жартома, – пирхнув вчений. – А що, Ада тобі не назвала код? Адже вона чудово його знає…

– Вона мені не довіряє, – трохи подумавши, видала я очевидне.

Іларіон ніяк не підтвердив цієї версії, але й не спростував. Невже я ніколи не зможу по-справжньому з кимось тут потоваришувати?!

– Неприємні відчуття зникнуть за кілька годин, – сказав він, підводячись. – Почервоніння минеться другого дня. Сліду не залишиться.

– Дякую.

Іларіон кивнув. Зайнявшись миттям рук, він кілька разів повторив мені комбінацію цифр.

– Запам'ятала?

– Що це?

– Код доступу до лабораторії.

– Але навіщо?

Іларіон обернувся, старанно витираючи руки рушником.

– Не будеш же ти постійно ходити з проводжатими, не маленька вже. Тим більше, що ти тепер тут ніби працюєш. Може тобі  щось знадобиться від мене.

Поведінка чоловіка була такою непередбачуваною, що я жодного разу поки не змогла зрозуміти, коли він жартував, а коли говорив серйозно.

Але про всяк випадок обдарувала Іларіона  скептичним поглядом:

– І не мрій.

Але код запам'ятала. Теж про всяк випадок…

Іларіон закотив очі.

– Ти просто не знаєш, що втрачаєш, мала… – жартівливо видав він.

І замість того, щоб обуритися, я… банально зашарілася.

Несподівано згадалася ніч у печері та зовсім інший чоловік. Іларіон, помітивши мій рум'янець, ще сильніше розвеселився.

– Ой мала, а ти виявляється сором’язлива, – засміявся він, а потім повернувся до столу і знову взявся за перервану роботу.

Трохи потоптавшись на місці і з'ясувавши, що чоловік зовсім не звертає на мене жодної уваги, наче випав із реальності, вирішила більше не заважати.

– Ти не підкажеш, де мені знайти Єгора? – обернулася з запитанням до вченого, вже взявшись за дверну ручку.

– Не підкажу.

На мить я навіть дар мови втратила.

– Чому?

– Тому що якщо Єгор не хоче з тобою бачит… – буденним тоном почав Іларіон, ретельно перемішуючи в прозорій пробірці отруйно-зелену рідину, а потім запнувся та зло на мене глипнув. – Він зайнятий. Виїхав.

– Куди?

– Звідки мені знати? – невдоволено буркнув чоловік. – Єгор ділова людина, його часто не буває вдома. Як тільки він звільниться, я певен, знайде тебе.

Серце перестало битися.

А що коли з ним уже щось трапилося?!

І мене немає поряд!

– Що б між вами не сталося, все владнається, не хвилюйся, – приголомшив мене «участю» чоловік.

– А чого ти взяв, що між нами щось взагалі сталося?

– Ну так ви ж з'їздили перепхнут…

– Хм-м?

Ні, я розумію, що відверті ласки в печері не можна зарахувати до буденних занять, але… Чесно кажучи, не такої реакції на те, що трапилося, я очікувала. І тим більше не натяками від іншого чоловіка!

Іларіон підняв брови, потім невдоволено примружився.

– Мені здалося. Не бери в голову.

– Коли здається…

– У майбутньому буду уважнішим з припущеннями, – безцеремонно перервав мою маленьку шпильку він. – А тепер іди, не заважай працювати.