– Напевно, це зручно, – хмикнула я.
Єгор насупився. Він проігнорував моє запитання, але я твердо вирішила здобути відповідь, чи він залицяється до мене тільки через зв’язок зі звіром, тож…
– Про що ти?
– Про те, що поряд зі мною прокляття слабшає, як ти казав, – нагадала чоловікові його ж слова. – Якось дуже вчасно та вигідно для лідера ордена, правда? Тож через це ти раптом став таким милим і дбайливим?
Я відвела погляд від причини моїх постійних розчарувань. Просто злякалася. Виявилася не готовою побачити в очах чоловіка справжню відповідь на свою претензію. Прозаїчну і, як-то кажуть, дуже закономірну.
– Я цілком готовий прийняти настороженість у твоїй поведінці, навіть певну підозрілість. Після того, що відбувалося, це розумно, логічно та зрозуміло.
Тон Єгора змінився. Став жорсткішим, категоричнішим. Мені навіть здалося, що саме так і має звучати справжня сталь. Незламна. Якби, звичайно, сталь могла якимось чином втілити свою міць у голосі.
Але не це змусило моє тіло зрадливо здригнутися. А те, що Єгор ніколи до цього не говорив так зі мною. Так холодно. Не як чоловік, який має певні плани на жінку. Ні. Швидше як… справжній лідер ордену істот. Навіть голову втягнути у плечі захотілося. Сховатись…
Так, мабуть, надто сильно я звикла до прихильності Єгора. Напевно, саме тому ця фраза зараз прозвучала для мене точно постріл. Зате миттєво допомогла усвідомити, що цей чоловік ставиться до мене по-особливому, може бути дуже терплячим і навіть поблажливим.
Але і його терпінню є межа, яку, здається, я щойно так легко перетнула...
– Але я не готовий постійно виправдовуватися перед тобою. Не варто робити з мене монстра, Катю, і намагатися відшукати підступ там, де його немає – підібгав губи Єгор, не приховуючи обурення.
– Шукати підступ там, де його немає? – гимикнула я. – Тобі не здається, що для цього в мене є чудовий приклад перед очима?
Чоловік різко розвернувся до мене спиною, знову вдивляючись у вікно. Наче таким чином ясно давав зрозуміти: розмова закінчена.
– Єгоре?
– Я втомився виправдовуватися, Катю.
– Я теж.
– Для цього в тебе більше немає потреби, я вже сказав. Тож що ще ти від мене чекаєш?
Від такого питання я навіть розгубилася.
– Просто… – У горлі несподівано пересохло. Зізнання, яке вже крутилося на язиці, далося важко: – Як виявилося, я зовсім тебе не знаю…
Сказавши це, я кинулася до виходу з кабінету. Ганебно втекти мені не дали. Нерозумно було навіть плекати таку примарну надію…
Не встигла подолати й двох метрів, як на плечі лягли теплі чоловічі долоні, зупиняючи.
– Останнім часом я сам почав думати, що зовсім не знаю себе, – притиснувся до моєї спини Єгор. – Але ти, Катрусю, мене знаєш. Як ніхто інший.
Я завмерла, навіть дихала через раз.
– Хіба?
– Так. Згадай нашу ніч у печері, – прошепотів мені на вушко він. – Наодинці з тобою я справжній.
Тепер причиною мого тремтіння був зовсім не страх або сором.
– Я…
Єгор повільно і наполегливо повернув мене обличчям до себе. Зазирнувши в його очі, де тільки сліпий зараз міг не побачити ніжність та щирість, я втратила зв’язок з реальністю.
– Тільки повір мені.
Події розвивалися надто швидко. Ще годину тому я неймовірно сердилась на цього чоловіка і погрожувала вбивством, а зараз ледь не плавилася від почуттів, що він у мені пробуджував.
Просто жахливо, коли хтось має на тебе такий вплив… Начебто й не належиш собі більше.
Я насилу відвела погляд від очей Єгора, зосередившись на його губах. Ох, і дарма я це зробила! Наслання не ослабло, а тільки посилилося. Особливо після того, як Єгор став схилятися до мене. З цілком прозорими намірами.
Поцілунок був неминучим.
Чоловік діяв повільно, наче давав мені шанс передумати, відступити. І, пам'ятаючи, чим мало не завершився наш останній поцілунок у коридорі медвідсіку, я…
Я поспішила скористатися капітуляцією. Злякалася. В останню мить трохи повернула голову, і… теплі губи Єгора мазнули по моїй щоці.
Сама вирішила, сама зробила і сама ж злякалася. А раптом розсердиться?
Через напругу я точно скам'яніла в руках Єгора.
– Боягузка, – зі сміхом промовив він. Не виявивши й частки роздратування чи розчарування після мого вчинку, він обмежився невинним поцілунком у скроню. А потім уткнувся носом у мою маківку. – Але все одно моя.
Час втратив свою владу.
Не знаю, скільки ми простояли так. В тиші. Обіймаючись. Без зайвих слів. Без думок. Насолоджуючись чарівним моментом.
І якби не черв'ячок раціональності, що в якусь мить заворушився у мене всередині, не знаю, у що б вилилися ці обійми. Напевно, у щось більше.
– Я піду, – невпевнено промовила я. – Спати давно час.
#6747 в Любовні романи
#1534 в Любовне фентезі
#3298 в Фентезі
#834 в Міське фентезі
Відредаговано: 10.08.2023