Глава 3. Напувайтесь чорноброві

_ Ти іноземець? - задаю слушне питання до чоловіка.

Хоча більш слушно було б зрозуміти де я і що взагалі відбувається. 

_ Шаррхт, - грубо і різко промовляє він більш до себе і зустрічаючись поглядом зі мною вираз його обличчя помʼякшується і вже більш лагідно додає: - Шаррі ліє мортресс, хугрна? 

Я лише можу кліпати і спостерігати за ним. 
«А він красень» - виривається в голові. Нічого не можу з собою зробити: цей чоловік дійсно має приголомшливу зовнішність. Високий, мужній, велике зграбне тіло, котрим він явно вміло володіє. Одягнений в чорні обладунки рицарів, але навряд це метал… 

«Так, стоп. Які обладунки в 21 сторіччі?» - «Це розіграш якийсь?»

Перериває моє споглядання і роздуми своїми плавними рухами. Підіймає легенько руки на рівень грудей і щось мені показує, виставленими відкритими долонями. Схоже, ніби він просить зачекати, на що одержує лише слабкий кивок. Не впевнена, чи вірно трактую його жести, та чоловік плавно розвертається і прямує в бік дверей.

«Двері, ооо, це вже добре», - ще й здається вони не замкнені. Принаймні я не почула ні механізму замка, ні засову під час того як новий знайомий виходив з кімнати.

Відволік, зараза, на самому цікавому - на його зовнішності. Подивитись, там дійсно є на що. 
А як личать чорні воронячі пасма його розкудланої зачіски до кавових очей. Мммм…

Пробую встати з імпровізованого ложа й розгледіти обстановку детальніше. Скидаючи плед з ніг, яким була дбайливо прикрита, розумію, що я в тих самих своїх шкіряних обтяжуючих штанях і чорній майці, в якій поверталась з тренування. Добре, ймовірно все тут справжнє. Шкіряні бутси, в котрих ганяю на байку - теж на мені. Супер, якщо доведеться тікати - буде досить зручно.

Оглядаюсь і помічаю яскравий блик у вікно, підходжу ближче і тільки зараз улавлюю звуки, що долинають з-за стін, на вулиці. І бачу приголомшуючу мене картину: достобіса багато факелів, запалених і утворюючих собою певну доріжку на зеленій галявині; чоловіків з мечами,що в таких же обладунках, як і мій новий знайомий; всі вони бʼються між собою, але не схоже на справжній запеклий бій на виживання. 
«Скоріше це тренування» - вирішую для себе, але обводжу поглядом «свою камеру» в пошуках зброї і для себе.

Проте довкола лише теж факели, що підвішані на стінах і дивно не випромінюють дим, лавка, на якій я отямилась, щось схоже на стіл, але теж камʼяний, як і все тут, вікно з ґратами, через які я не протиснусь, якою б мініатюрною не була і двері. Деревʼяні масивні двері. 
«Щось мені підсказує, що відчинити їх буде не легко, навіть попри те, що вони не замкнені» - доходжу до висновків від дослідження.

Роздуми і розчарування від невдалих пошуків засобу оборони перериває чоловік, що повернувся. В руках дбайливо тримає піалу і повільно, спокійно і легко підходить ближче.

_ Хорра ді марнгош сієее паррот. - промовляє баритоном і простягає посудину мені.

Окидаю його недовірливим поглядом і піднімаю брову.

«Хах, знайшли наївну» - ще отруять. Звідки мені знати, що то за прозора рідина, хоча пити хочеться неймовірно. Спрага так і спокушає відкинути всі сумніви і недовіру і відпити, хоча б краплину тієї рідини. На диво, новий знайомий вірно розуміє мій вираз і перший робить ковток і одразу простягає піалу мені. 
Мммм… водичка, роблю ковток прохолодної, свіжої і такої смачної води. Горло наповнює задоволення від відчуття вологи і я самими очима дякую своєму рятівнику і роблю ще кілька великих ковтків, коли:

_ Ну нарешті, а тепер ми поговоримо. - промовляє чоловік і я застигаю в розумінні сказаного ним.