Глава 2.«Га?»

Різкий пульсуючий біль у скронях - перше, що відчуваю. В очах досі темно, не впевнена чи можу їх розплющити. Пробую відчути кінцівки.

 «Га?» - реально? Це все, що я подумала перед смертю? А як же все життя мало пронестись перед очима, як же останнє бажання чи хоча б зрозуміти, про що шкодуватиму найбільше чи хотітиму встигнути ще зробити? Мммм… не так я собі уявляла кінець.

Я досі не можу прийти до тями, лише думки крутяться в голові. 

«Та й до біса приходити до тями, якщо остання думка - «Га»?» - лунали думки, але біль у скронях починав бути більш навʼязливим, ніж спочатку. 
Трішки вдалось відкрити очі, зовсім трішки, але ясніше від цього не стало. Ледь ледь ворухнула  кінчиками пальців рук. Наче не зламані, добре. Ноги, ноги поки не відчуваю. 
«Що ж трапилось? Я вижила чи це потойбічний світ? Не вірю, що туди потраплю», - «чи може не сподіваюсь?» - єхидно додало в голові моє друге «Я».

Сильніше розплющую очі, настільки туманно, все пливе. 
«Хоч би не почало нудити…»

«Нащо я про це подумала» - з відчаєм додаю.

Так…. Спокійно… Роблю глибокий і повільний вдих, видих, знову ще раз. Заспокоюю себе і намагаюсь навести фокус на приміщення, в якому знаходжусь. А це точно якась будівля: високі камʼяні стіни, з грубого і великого темного, майже чорного каменю, підлога з того ж матеріалу, тільки більш запилена, почовгана, наче тут всі ходять взуті, ще й метал тягають туди-сюди. 
Ковзаю поглядом по кімнаті і заодно намагаюсь припіднятись в сидяче положення з того чи то лежака чи чого, на чому лежу. Це якась лавка, ще й теж камʼяна, добре хоч покривало є. Й на тому дякую. 
Окидаю поглядом вікно й підмічаю, що надто воно вже дивне: ні скла, ні штор - лише металеві грати. 
«Грати… йой…» - «Так… камера? За що…» - але не встигаю закінчити весь свій мисленнєвий процес, котрий шалено бʼється в паніці у всіх можливих теоріях в моїй голові, як я помічаю рух в кутку від лежака.

Повільно повертаю голову і зустрічаюсь з очима кольору кави і міцного, витриманого алкоголю. Чоловік повільно підходить ближче, спокійно, але впевнено, наче це його територія.

«Хах, певно так і є» - встигає додати моє єхидне «Я».

Але погляд чоловіка не жорстокий, владний і сильний, проте не жорстокий.

 _ Єларієньь сіллєнталь. - промовляє голосом бога гроулу і крашем всіх поціновувачок книжкових сталкерів. 
_ А? - ледь промовляю в шоці від того, який шалено привабливий цей голос. 

Ого, це надто гарно, щоб бути реальністю, але от дурепа, прослухала все, що говорив цей красень.

_ Ти щось казав? - вичавлюю з себе голосом чайки, котру забрали від води і запитально піднімаю одну брову та чекаю.

_ Єларієньь сіллєнталь. - повторює незнайомець.

А це вже трішки дивно…