Глава 1.«На диван» або не дуже й то хотілось

«Нарешті довгоочікувані вихідні» - лунало в моїй голові, щойно я поклала пістолет в чохол.

Повільно та сконцентровано складаю інші предмети мого щоденного тренування: монокль, оптику. Вимикаю ноутбук, що допомагав сьогодні в роботі над помилками і, згрібши всі сумки і речі разом, а це немаленький такий чохол з пістолетом, сумка з ноутбуком і ще й труба, розміром з 2-х літрову пляшку води, і несу своє золотце в сейф. Не хочу аж на довго затримуватись в тирі, тому роблю все скоренько. І так тренувалась 6 годин, майже без перепочинку. Міру теж знати треба.

«Але ж як то файно попрацювала сьогодні»- примружуюсь в задоволеній посмішці, як кіт на сметанку. «Ще б останню серію закінчити в 10-ку і взагалі день був би чудовим.»

_ До понеділка, Давиде Олеговичу. - прощаюсь з завжди усміхненим і добрим директором тиру, в якому тренуюсь і виходжу з будівлі.

«Зараз додомку і диван, диван, диван» - промовляю подумки і уявляю, що говорю це з мімікою Грінча. Цей капосний погляд і усмішка на секунду виринають з моєї маски спокою, але швидко себе опановую. Не люблю привертати увагу людей, ще подумають, що якась пришелепкувата ходить, сама до себе шкіриться. Добре, що хоч не розмовляю сама з собою, як зазвичай.

Прямую вздовж широкої вулички і скоро повертаю за ріг розташованої будівлі до паркувального місця.  Мій Geon scrambler стоїть, майже одиноко на парковій зоні і чекає свою господарку. Стоїть такий одинокий і поважний мотоцикл, розфарбований в піксель мультикаму… сама розфарбовувала. Аж слинки біжать при його вигляді.

_Туточки я, зараз, зараз і поїдемо вже., - промовляю до свого розмальованого двоколісного жеребця. - Тільки шолом одягну і помчимо.

Але щойно я підношу шолом до голови, коли звідкись чую різкий пронизливий звук палених шин, розвертаюсь, намагаючись зорієнтуватись в напрямку звуку, як бачу найсліпучіше за все життя світло.

«Га?» - тільки встигаю подумати і темнота…