Куля

Куля. Поєднання фізики та хімії – справжнє мистецтво у воєнній техніці. Чи не так? Швидка та мала часточка, яка складається з багатьох дрібних деталей, але ціль в неї одна. Інколи ми не помічаємо, що із таких деталей і складається наша власна куля. А коли проб’є її час знають лиш Там, де простій людині навряд чи відкриється ця таємниця. І коли час прийде потрібно діяти і ніколи не боятись, бо можливо тоді можна осягнути щастя.

Курок опущений. Вистріл. Час прийшов. Стало легко…

Я завжди відчував себе самотнім. Навіть в дитинстві. Коли в тебе багато друзів та товаришів. Своя зона комфорту. Мабуть я створив його сам для себе. Хоча зараз і важко в цьому зізнатись. Самотність рятує від багатьох помилок, болю та відчаю, яких мені не вдалось пережити. Я хотів відчути в повній мірі весь спектр емоцій:сходити з розуму від щастя, або вмирати від солодкої туги кохання, відчувати душевний біль від втрати близької для мене людини.  Все це було таке далеке та непізнане мною, моєю душею та тілом. І я б все зробив для того, аби пережити чудові миті земного життя. Того далекого земного життя.

Я був обраний для цієї мети. Вся моя сутність працювала для створення лише цього дітища – найбільшого і  наймаштабнішого.  Моє життя не таке безглузде як собі уявляв. Хоча сумніви інколи не полишали мене. Ми всі занадто були схожі і не відчували того земного народження. Все було синтетичним і несправжнім. Інколи здавалось,що мене позбавили чогось важливого, справжнього і природнього. Тому я був один. Один у своїх сумнівах та бажаннях. Здавалось, що я народився не в той час і не в тому місці.

Ми стали походити на машин, які і створили. Все навкруги перестало бути справжнім. Практично все мало голограму або пластмасову копію. Індивідуальність втратила свою значущість. Все заради миру і безпеки. Нове покоління. Нове життя. Нова планета.

- Командор, як проходять успіхи у створенні нашого проекту, - запитав мене головний керівних нашого дітища.

- Все йде по плану і по тим схемам, що ми створили, - коротко і без емоційно відповів я.

Ось так було завжди. Короткі фрази і коротка відповідь. Час витрачався лише на корегування можливих помилок і пришвидшення роботи. А все тому, що новою метою для нас було бажання пізнати минуле. Певна регресія, яку ми так хотіли побачити. Для чого, запитаєш ти? Все доволі просто і складно.

Знати практично все і бачити історію на власні очі – наш девіз. Можливо відстрочити деякі події – наша мета. У вас це колись називали машиною часу, а в нас – стереоскопічний квантовий стрибок. Зрозуміло? Навряд чи, але я старався.

Прилади почали сигналізувати, що в нас виник збій в програмуванні. Мені потрібно було спуститися в «програмний архів». Мене щось збило із пантелику і я мимоволі повернувся. Чудернацькі яскраві очі дивились на мене. Вона. Вперше її бачу. Мені стало цікаво. Несхожа на всіх.

Занадто часто стало цих «вперше». Це не входило в мою зону комфорту. Я хвилювався і боявся водночас. Цей стан був невластивий для мене. Її очі не полишали мою уяву. Я почав мало спати. Потрібно було щось терміново вирішувати.

- Ти не даєш мені спати,- з цими словами я підійшов до неї і мабуть пропав.

- Що, - здивовано запитала вона.

- Я погано сплю і ти тому причина, - вже більш впевненіше сказав я.

Її слова лилися теплою рікою в мені. Не міг розібрати ні слова. Просто слухав приємний тембр голосу і дивився. Дивився скрізь неї. Вона світилась і була якоюсь теплою і необхідною мені. Нове відчуття. Скоріше почуття. Я не знав такого раніше. Нам ніколи про нього не говорили і не вчили,що робити в такій складній ситуації. Тому я різко повернувся і побіг.

Зона відпочинку. Щось в мені тоді ожило давно забуте, коли вона підійшла і так поглянула на мене і просто посміхнулась. Куля почала повільно складатись із маленьких часточок. Тоді я зрозумів, що вже скоро.

Ми впевнено та стратегічно наближались до створення нашої мети. Тим паче,що мали перевагу в технічному і розумовому плані. За нас все робили машини. Ми лише керували та знали як зібрати той чи інший механізм. Поступово підбирався екіпаж та так звані «авіатори», що мали керувати даною машиною.

Ми бачились в зоні відпочинку. Занадто рідко для мене. Навколо ні душі. Вона сиділа навпроти. Ми дивились один на одного і мовчали. Нам не потрібні були слова. Наші душі вже давно все за нас вирішили. Вона відчувала мене, а я її. Ми були самотні. Я наче знав про неї все. Стало так просто. Я залишив зону комфорту заради неї, а вона – заради мене. Назавжди.

Я зловив себе на думці, що хочу змін. Не відчуваю себе тут. Це стало нав’язливою думкою та ідеєю. Мене ніщо не тримало. Мені тепер не страшно і не одиноко. Я знайшов вже все. Потрібен був прогрес і стрибок у невідоме для мене і бажане життя. За нас і так тут багато вирішують. Зрозумів це сьогодні. Мені хотілось взяти все в свої руки. Зробити щось самому. Відчути дух свободи і непокори. Непокори самому собі.

Ми стояли пліч о пліч. Часу залишалось мало. Потрібно повертатись у свої апартаменти. Комендантська година наближалась. Наші руки сплелись. Імпульс. Ми знали, що відчули це одночасно. Я вірив їй. Вона про все вже здогадалась.

- Командор, ви готуєте презентувати наш проект на «Виставці Майстрів», - коротко сказав керівник.

Я не міг заперечити йому. Такі правила. Потім зрозумів наскільки удача повернулась до мене. Час майже прийшов.