Основна частина

      По двору військової частини номер 05448 біжить кудлата собака-дворняга. Шерсть на ній збилася клубками, хвіст обідраний, вуха теліпаються, мов зів’ялі лопухи під сонцем. Скавучить, аж у кожному кутку казарми чути. Безпорядок наводить – страшенний.  Це ж тобі не якесь задрипане неметене міське подвір’я – це ж територія радянської армії. Тут навіть траву зеленим фарбують, коли жовтіє, аби начальству око не  дражнила – «нєполним соотвєтствієм».

      Бездомна приблудна собака – що з неї візьмеш? Такі тільки по смітникам бігають. Переполоху наробила – менше було б, якби шпигун пробрався. Того хоча зловити легше. А цю – спробуй спіймай. В такі місця-шпарини забивається – не залізеш, не витягнеш. Якби ж хоч уже гавкотіти перестала. Цілу команду вирядив комбат – головний камандір частини, щоб дворнягу зловити: прапорщика й трьох солдатів. Ловлять-ловлять і ніяк не зловлять. Прапорщик синіє від злості, а солдати червоніють мов буряки, ледь не лопаються од сміху. До обіду ганялися і не спіймали. Потіха! Весело – і кіно такого не замінить! Змушені перерву зробити. Обід же в армії – це святе. Хай земля провалиться, а обід пропустити не можна. Пообідавши, отримали нове завдання, таке частенько в армії. Про собаку забули.

Дворнягу хтось підібрав неподалік військової частини. Її накормили й пустили гуляти величезною армійською територією, з такою огорожею, через яку й миша не пролізе, не те, що собака. Солдати навіть пролізти не можуть, а до них мишам і собакам – далеко братися. Розуму-видумки не хватить. І досвіду колективного, що накопичується у військовій частині багатьма роками неначе гора невидима, яку б розібрати-розкопати – вічний двигун можна було б змайструвати. Стільки ідей нечуваних-небачених у тій горі зібралося.

Собаку так і не зловили. Як її зловиш, коли ловці-солдати не стараються по-справжньому, а тільки дурня клеять? Не будуть же за нею ганятися самі камандіри, не їхнє це діло – за собаками ганятися. Їм про нові зірочки на пагонах треба думати.

Прозвали солдати бездомного пса – Куля. Від прізвища замполіта Кулікова – доставучого служаки, який вміє всім сала за шкуру залити, попсувати життя армійське, яке й так несолодке. Замполіт добре знає, що Куля – це про нього. Поза очі його так і обзивають.

Цілими днями чується у дворі частини:

– Куля! Куля! Куля! Нах-нах-нах! Ка мнє! Сюда-сюда!

– Гав-гав-гав! – у відповідь. І хвостом-хвостом – привітно-радісно до всіх.

– На, Куля! Їж-їж! От гарна собака! Кулька! Кульок! Ах ти ж наша собака! Ах ти ж Куля кудлатий! Ку-у-у-лька!

На якийсь час начальство змирилося із псом. Головне, щоб на очі не попадався. Солдати все робили для цього. Між ними і камандірами – наче таємна угода. Перші все роблять, аби сховати Кулю, а другі, мовби забули про його існування. Хай, мовляв, живе, поки великої шкоди не зробить. Правда, замполіту, хоч бери й не виходь на подвір’я – зараз же й почує, як над його прізвищем збиткуються.

Пес став улюбленцем солдат. Годують, пестять, вчать команди виконувати. Навчили відрізняти солдат од начальства. Коли офіцер чи прапорщик – звучить команда «Чужой!» і собака стрімголов мчить у закамарок. З часом Куля на нюх умів вчувати начальство, мабуть за запахом небезпеки й ворожості.

Вночі вартовим-караульним одиноко – Куля розрадить. Прибіжить, хвостом помахає, руки полиже, до ноги прилипне, теплом обдасть, до ранку товариство створить. Поговорити є з ким. Що ще треба солдату, особливо у негоду – коли холод, мряка, або мороз великий?

Собака став провідувати арештантів на гауптвахті, хворих у санчастині. Підбіжить під вікно, погавкає, і неначе листа з дому принесе.

– Молодець, Кулька! Провідав! Дякуєм, що не забуваєш! – чується з вікон у відповідь на собачі відвідини.

Солдати навчили пса подавати лапу, крокувати по-армійськи на задніх лапах і тримати високо голову по команді «Смірно!». Куля відповідав одним «Гав!» на звернення: «Рядовой Куля!», лягав по команді «Ложись!», прикидався сплячим по команді «Отбой!», падав на спину й задирав у верх лапи по команді «Вольно!». Завжди збирав коло себе чисельних і вдячних глядачів. Не всякий артист таке зміг би.

Пес став розвагою, забавкою, втіхою, віддушиною і невід’ємною частиною солдатського колективу. Без нього військове життя було б набагато важчим і безбарвним.    

Настало сьоме листопада – головне свято радянське. До й так усього червоного додали ще червонішого. Прапори, плакати, великий вітальний транспарант над воротами. Одягли форму парадну, незношену, офіцери в білих рукавичках, у їдальні по два цукерки на брата. Празником-празник!

Батальйон вишикувався на плацу і застиг одним непорушним цілим. Внесли урочисто прапор. Посипалися крики-команди:

– Батальйон рав-ня-я-йсь! Смірна-а! Равнєніє на-а знамя! К таржєствєнному-у-у маршу! Знамєноносци пряма-а шага-ам марш!

Прапороносці дзвінко вдарили хромовими чоботами об асфальт, оркестр підтримав їх мідними трубами й чітким боєм барабана. Ух-ех! Красота! Млій душа армійська! Млійте «атці камандіри» – такий спектакль закатали, таку масу людей підкорили, заставили стояти «по струнці», марширувати-летіти! Ото свято, так свято!

Кульмінацією має бути рапорт командіра першої роти – головному камандіру. Що всі люди, бачите, «пастроєни», що всі «на ліцо», і що всі для того, аби, значить, кричать-марширувать на честь празников-празника. Головний камандір повинен рапорт прийняти, рукою «честь» віддати, а потім привітатися з лічним составом і поздоровити цей самий состав із великим празником. На що состав повинен голосно й протяжно тричі кричати «Урра-а-а!».